Тоді Валя пішла в прийомну Валенса і терпляче стала чекати своєї черги на прийом. Вона дочекалася і, хвилюючись, як маленька дівчинка, зайшла в кабінет директора.
Валенс сидів за столом, спиною до вікна. Крізь скло падала ціла злива сонячних променів. Постать Валенса здавалася силуетом.
Валя підійшла до столу і простягла свою заяву.
— Сідайте, — привітно сказав Валенс, насилу розбираючи резолюцію свого заступника. Нарешті розібрав неясний почерк і підвів на Валю прозорі очі.
Він здалеку вмів відчувати горе. В очах дівчини, яка сиділа перед ним, світилася справжня, глибока туга. Валенс усміхнувся по-дружньому і запитав:
— Так чому ж ви хочете від нас тікати?
Я не можу більше, просто не можу більше тут працювати, — бліднучи, відповіла Валя.
— Не можете? — зацікавився директор. — Не можете? Чому? Навкруги вас склоки? Нетовариські взаємини?
— Ні, ні, я не можу просто… це… це мої цілком особисті справи. Мені важко зараз працювати в інституті стратосфери.
Валі раптом захотілося розказати Валенсу чисто все. Вона відчувала до нього величезне довір'я. Це траплялося з усіма, хто приходив до Валенса: він нічого не запитував, а йому розказували все. Для Валі ця розмова була важкою, неприємною, і директор розумів це прекрасно.
— Добре, я відпущу вас, — сказав він, — але мені дуже шкода. Колись Юрій Крайнєв говорив мені про вас, як про найкращого шофера інституту. Він хотів зробити з вас пілота, — сумно, ніби згадуючи, закінчив Валенс.
Судорога пройшла по виразному личку Валі. Важкий клубок підкотився їй до горла. Вона намагалася стримати сльози, але нічого з того не вийшло, і дзвінкий істеричний плач вирвався з її губ. Вона майже лежала у кріслі, і тіло її здригалося від плачу.
В одну секунду Валенс зрозумів усе. Він приніс Валі склянку з водою. Пити вона не могла. Зуби цокотіли по склянці.
— Я… я не можу більше… Я піду, і не затримуйте мене, — ридала Валя, — тут все нагадує Крайнєва.
Останні її слова глибоко вразили Валенса. Він розумів почуття цієї маленької дівчини. І він почав говорити тихо і по-дружньому. Скоро в інституті почнуть готувати пілотів для реактивних літаків-стратопланів, і Валя за два-три роки зможе стати пілотом. Він утішав її, як дитину, показуючи малюнки літаків майбутнього. Потроху Валя заспокоїлася. Вона майже не розуміла слів Валенса, але біль потроху затихав, і тоді Валя сама почала говорити.
Вона розказала Валенсу про Крайнєва геть усе. Він узнав про таємне кохання білявого шофера, хоч про це Валя не говорила нічого.
Він розмовляв з дівчиною і відчував, як приємно йому самому говорити про Крайнєва. Він згадував свого учня, друга і так само, як і Валя, не міг повірити в його смерть. Вони говорили про живого Крайнєва.
Минуло з півгодини, і Валенс згадав, що в нього залишається незробленою сила роботи. Валя помітила його швидкий погляд на годинник. Але зараз їй так не хотілося йти. Вона б цілий день сиділа, розмовляючи з оцією ясноокою суворою людиною.
Валенс глянув на стіл, побачив Валину заяву і на мить замислився.
— Я подумаю, яку роботу для вас знайти, — сказав він, віддаючи дівчині зім'ятого папірця, — тільки хвилюватися зараз вам не слід.
Валя зрозуміла, що розмовляти далі Валенс не має часу, і підвелася з крісла. Директор провів її до дверей і на прощання міцно потис руку.
— Заходьте до мене, — запросив він.
Валя вийшла в довгий коридор. У кінці його раніше був кабінет Юрія Крайнєва. Високий чоловік стояв біля дверей цієї кімнати. Він не поспішаючи одгвинчував шурупи, які тримали табличку — «Юрій Крайнєв».
Валя відчула, як сльози знову збираються в горлі. Одвернувшись, вона швидко пройшла повз двері.
Гаряче літнє сонце освітлювало широкий гайок інституту. Сходи було зроблено з полірованого граніту, і промені відбивалися в блискучих площинах, ніби у воді.
Старенька бабуся сиділа на останній сходинці. Кошичок з першими червоними гвоздиками стояв перед нею. Валя зійшла з ґанку і спинилася перед кошичком. Вона купила велику темно-червону гвоздику, яка нагадувала свіжу ранку. Гвоздика пахла пряним теплом.
Валя йшла по м'якому від сонця асфальту, помалу розриваючи ніжні пелюстки квітки.
Велика чорна машина вирвалася з-за рогу назустріч Валі. Вона наче розхлюпувала проміння — стільки сонячних відблисків летіло за нею. На радіаторі маленький срібний собака застиг у нестримному пориві.
Валя озирнулася. Машина спинилася біля інституту, і високий чоловік у військовому зійшов на ґанок. Тепла паморозь сріблила його виски. Ромби виднілися на комірі.