У неї була неприємна, дивна усмішка. Вона з'являлася на вустах дівчини цілком несподівано і незалежно від теми розмови.
Такою була єдина дочка барона Дорна.
Вона підійшла до столу і не поспішаючи оглянула всіх присутніх. Очі її на хвилиночку довше затрималися на обличчі Крайнєва, Дорн відрекомендував її незнайомим. З професором Шторре вона віталася запросто.
Тільки-но вона зайшла, Юрій витер серветкою губи і встав з-за столу. Волох підвівся слідом за ним. Дорн стежив за ними трохи здивовано.
— Коли ви дозволите, — глузливо усміхаючись, сказав Крайнєв, — ми з товаришем Волохом підемо оглянути нашу тюрму.
— Ви цікавитесь лабораторіями?
— О ні, — розсміявся Юрій, — ми хочемо подивитися, чи не можна звідсіля якось втекти.
— О, прошу, прошу, — усміхнувся Дорн. — У мене буде до вас тільки одне прохання: зайдіть, будь ласка, по дорозі до хімічної лабораторії.
Юрій і Волох вийшли. Двері з грюкотом зачинилися за ними. Сніданок продовжувався у цілковитій мовчанці. Тишу несподівано обірвала Яринка.
— Скажіть, будь ласка, — звернулася вона німецькою мовою до сивого професора, — Вальтер Шторре не був вашим родичем?
Склянка з молоком застигла в руці Дорна. Він зблід, і обличчя його стало нерухомим.
Професор Шторре стрепенувся, як від удару. Вогник блиснув у його виразних очах.
— Вальтер Шторре — це мій син, — відповів вік, вп'явшись очима в обличчя Яринки. — Він живий, чому ви кажете — був?
— Вальтер Шторре загинув у кабіні нашого літака, так сказав Дорн, — наївно відповіла Яринка, ще не розуміючи всієї ваги сказаного.
Професор Шторре перевів гнівний запитливий погляд на Дорна.
— Мені про це нічого невідомо, — похитав той сивою головою.
— Вам невідомо? — підвівся з-за столу професор. Обличчя його ніби застигло. Жодна рисочка в ньому не ворушилася.
— Вашого сина ув'язнено, але він живий.
Голос Дорна звучав спокійно, впевнено, і це трохи заспокоїло професора.
— Я не буду працювати до того часу, — різко проказав професор, — доки ви не влаштуєте мені побачення з сином.
Він круто повернувся і твердими кроками підійшов до дверей. Біля порога сили його зрадили, і він важко зіперся на одвірок. Помалу, не оглядаючись, він переступив поріг і зник в коридорі.
— Вам не слід було говорити йому про смерть сина, — сказав Дорн, звертаючись до Яринки. В голосі його відчувався докір.
— Я дуже рада, що сказала йому про це, — гостро відказала Яринка. — Він тепер менше віритиме вам.
Мей спостерігала всю цю сцену, спокійно усміхаючись. Здавалося, вона навіть не зрозуміла суті подій.
А Дорн сидів, п'ючи своє молоко, і злостився, поглядаючи на Яринку. Один раз, один тільки раз назвав він ім'я Вальтера Шторре, святкуючи свою першу перемогу, і, боже великий, як зуміла ця маленька дівчина, майже дитина, використати його першу і останню — він клянеться собі, що останню — помилку.
Коли всі встали з-за столу, Мей сказала, звертаючись до Яринки:
— Коли вам стане сумно, заходьте до мене. Я страшенно нуджуся в цій пустелі. Вдвох ми легше знайдемо спосіб згаяти час.
Яринка пробурмотіла щось невиразне, і Мей, плавно повернувшись, пішла до дверей. Дорн поспішив за нею.
Увагу Яринки притяг великий акваріум біля вікна їдальні. Вона підійшла ближче і кілька хвилин дивилася крізь прозору зелень води. Жирні риби, золоті, зеленкуваті і зовсім чорні, плавали біля дна. Вони були потворні.
Яринка тяжко зітхнула і витерла хусточкою сльози. В далекому кутку аеродрому вона помітила Юрія і Волоха, які помалу йшли попід стіною, уважно оглядаючи кожен сантиметр сірого бетону.
Після обіду вони в першу чергу пішли до хімічної лабораторії. Відчинивши двері великої зали, вони заніміли від здивування: лабораторію було відновлено у найменших деталях. Навіть великий балон з водою стояв на своєму місці. Наче і не було тут учора жахливого розгрому.
— Цим він хоче сказати, що не варто бити лабораторії, бо все одно відновлять, — резюмував події Волох.
— Так, — просто погодився Юрій, зачиняючи двері. Вони пішли по широких коридорах, одчиняючи всі двері, заглядаючи в кожну кімнату. Перед ними проходили лабораторії, дослідні майстерні, навіть невелика аеродинамічна труба була тут. І все це чекало тільки одного слова Юрія Крайнєва, щоб прийти до дії.
Замкнених дверей не було ніде. Перед ними розкривалися нові і нові лабораторії.
Юрій спіймав себе на думці, що дійсно непогано було б уже взятися за роботу. Він уже дуже скучив за нею. Але він зразу відкинув цю думку і більше до неї не повертався.