Курликання помалу віддалялося. Журавлі пролетіли. Крайнєву так і не вдалося їх побачити.
Він знову пішов просто на вогні будинку. Здавалося, ніби великі освітлені вікна висять, тримаючись тільки на темряві. Поруч з будинком з'явилася велика темно-червона зоря. Старий Марс дивився на землю кривавим оком.
Тільки зоря і літак могли подолати цю стіну. Скільки спроб перемогти її зробили Юрій і Волох. Вони навіть спробували висадити її в повітря саморобним динамітом. І кожного разу ввічливий і люб'язний Дорн просив їх більше не витрачати сил на марні спроби. За цією стіною є ще друга, а охорону тут поставлено блискуче. Він сам подбав про це.
З важкими думками Юрій підійшов до дверей будинку і поволі піднявся на другий поверх. Він ходив по кімнатах і коридорах, залитих світлом, і шукав Волоха. Товсті килими заглушували його кроки. Волоха ніде не було видно.
В одній з кімнат сидів професор Шторре. Розгорнута книжка лежала перед ним на столі. Крайнєв підійшов до нього. Професор тихо спав у своєму кріслі.
Юрій тихо, навшпиньках, вийшов, йому стало нудно, і він пішов у коридор, куди ходив надзвичайно рідко. Тут жив Дорн з дочкою.
Юрій знайшов невелику табличку з ім'ям Мей. Вона чітко виділялася на темному фоні дверей.
Він згадав часті запрошення Мей Дорн і рішуче постукав. Маленька зелена табличка з написом «Прошу» загорілася перед ним. Юрій натиснув ручку, двері розчинилися, і він опинився у маленькому коридорі. На одних з дверей, які виходили в цей коридор, горіла така ж гостинна табличка. Крайнєв прочинив ці двері і зайшов у кімнату.
Спочатку його осліпило ясно-зелене світло. Потужним потоком заливало воно кімнату. Мей дуже зраділа, побачивши Крайнєва. Вона сіла на диван і запросила його сісти туди ж. Зручно вмостившись у кутку, вона говорила, розділяючи слова майже непомітними паузами.
— Ви не можете уявити собі, як мені тут сумно. У вас у всіх є якась боротьба, є мета. У батька — зламати вас, у вас — не дати себе зламати. І тільки я одна зовсім зайва в цій боротьбі. Батько приділяє мені не більше двох годин щодня. Вам він приділяє значно більше. Інколи я навіть ревную його до вас Я нічим не можу допомогти ні йому, ні вам. На превеликий жаль, я знаю, що ви живі і живете тут. Тепер мені треба чекати, поки ви здастеся або вмрете. Ніякій моїй клятві мовчання все одно не повірять. А мені треба поспішати…
Вона говорила немов сама до себе, наче думаючи вголос. У словах її відчувався щирий сум. Вона шкодувала за днями, згаяними в цій тюрмі. Вони випадали з її молодості.
Крайнєв відзначив, як спокійно, холодно і просто сказала вона слова — «здастеся або вмрете». Він просто заважав їй вийти з цієї добровільної тюрми. Вона навіть хотіла б його смерті.
Розмовляючи, Мей Дорн весь час дивилася в дзеркало. Крайнєва вона розглядала, як розглядають цікаву картинку чи забавку.
Потім вона перестала говорити про свою самотність. Вона стала згадувати ті дні, коли вулиці Берліна сяяли для неї всіма вогнями радості. Потім замовкла, несподівано обірвавши фразу на слові. Юрій зрозумів це як ознаку закінчення візиту і встав з дивана.
— Ви хочете вже йти? — вигукнула Мей. — Зостаньтеся. Я вас дуже прошу. Чому ви вже хочете тікати? Я чимсь вас образила?
Почувши останні слова, Юрій мимохіть усміхнувся. Ця дівчина могла спокійно говорити про його смерть і через п'ять хвилин запитувала, чи він не образився.
Мей зрозуміла його усмішку як згоду залишитися. Вона скочила з дивана, підбігла до Юрія і примусила його сісти на старе місце.
Сама вона теж сіла на те саме місце і попросила Юрія щось розказати. Крайнєв огинався. Тоді, дивлячись йому просто в вічі, Мей попросила розповісти щось про Радянським Союз.
— Я про нього нічого не знаю, — сказала вона так спокійно і просто, ніби не знати нічого про Радянський Союз було безперечною заслугою.
Юрій знехотя почав розповідати. Говорити йому було важко, і він навіть шкодував у ці хвилини, що зайшов до Мей. Дівчина слухала його уважно, тільки зрідка поглядала в дзеркало.
Юрій говорив про чудесні паради фізкультурників, коли колони засмаглих дівчат і хлопців заповнюють Хрещатик і площі. Він говорив про різноколірні квіти парашутів, які розцвітають над аеродромами країни вісімнадцятого серпня. Він багато чого мав розповісти про свою країну. Вона проходила перед ним від суворих сопок Камчатки до рясних вишневих садків Молдавії, від мурманських скель до снігової вершини піка Сталіна. Вона проходила перед очима тайгою Сибіру, степами України, шахтами Донбасу, вогнедишними заводами Уралу, важкою бронею крейсерів на рейді Кронштадта.