І одного ранку він повідомив Дорна про своє бажання, навіть не бажання, а вимогу негайного побачення. Дорн відразу ж і дуже ввічливо відповів згодою. Відчуваючи, як колотиться в грудях серце, підходив професор до дверей кабінету Дорна.
Хвилину він стояв біля порога, ніби не наважуючись переступити, потім рішучо, різким рухом прочинив двері і зайшов.
Дорн сидів за столом. Він дивився в розкриту книжку. Жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі. Він ніяк не реагував на появу професора Шторре. Він навіть не підвів очей, щоб привітатися.
Ця нерухомість збентежила професора. Перед ним сиділа ніби не жива людина, а мертвяк. Усі так добре продумані і приготовані слова і думки вилетіли з голови професора. Він стояв, дивився на Дорна і не знав, з чого починати.
Нарешті Дорн підвів очі і хвилину дивився на професора. Він добре знав, чого прийшов професор, і не боявся цієї розмови.
— Прошу сідати, — вказав Дорн на стільця рукою. — Як ви себе почуваєте, професоре?
Голос його звучав глухо, стомлено, байдуже. Він знав наперед, чим закінчиться ця розмова, і поспішав її закінчити.
Професор зробив кілька кроків до широкого столу і, немов зломившись в колінах, сів у крісло. Він сидів, дивився просто у вічі Дорнові, і спокій помалу приходив до нього.
— Я хочу знати, — сказав він, переводячи погляд на синюваті нігті довгих старечих пальців, — я хочу знати, коли буде виконано вашу обіцянку. Я хочу знати, коли я зможу побачити Вальтера.
Вимовивши ці слова, професор глянув на Дорна і зустрів спокійний, навіть трохи насмішкуватий погляд безбарвних очей. Дорн розглядав його спокійно, як хорошу здобич. Він бавився з професором, як кішка з замордованою мишею. Він відчував свою повну владу над цим високим дідуганом. В ім'я спасіння власного сина професор ладен зробити що завгодно. Це була точка, довкола якої оберталося все його життя. Той, хто володів цією точкою, володів усім.
Дорн прекрасно знав про це. Саме тому так байдуже і впевнено чекав він кінця цієї розмови.
— Я вимагаю, професоре, — чітко і різко проговорив він, — щоб ви завтра ж розпочали інтенсивну роботу. Ви й досі не закінчили роботи над вашим крилом. Це дивує мене, професоре.
Він одрубав останню фразу і кинув на стіл маленького олівця. Коричньовий олівець котився по столу, і, стежачи за ним, професор Шторре напружено думав — впаде чи не впаде? Зараз це чомусь здавалося надзвичайно важливим.
Олівець не впав. Він докотився майже до краю і затримався. Хвилинку Шторре мовчав.
— Ви нічого не сказали про свої обіцянки. Коли я побачу сипа?
Дорн незадоволено поморщився. Професор був надто упертим. У думках промайнуло рожеве дитяче обличчя Яринки. Через це кляте дівчисько він має стільки зайвих турбот.
— Ви дивуєте мене, професоре, — сказав він, ліниво розтягуючи слова. — Адже я виконав усе, крім останньої обіцянки. Але можу вас запевнити, що ви побачите свого сина дуже скоро. Це так само вірно, як існування цього буднику.
— Це неправда. Його вбили, — прохрипів Шторре. — Ви брешете.
Дорн усміхнувся поблажливо. Йому зовсім неважко було говорити з людиною, яка не володіла собою.
— Коли ви вірите цьому дівчиську більше, ніж мені, то це особиста справа. За два місяці ваш син буде тут. Все.
Дорн встав з крісла. Аудієнцію було закінчено. Він очікувально дивився на Шторре. Професор і не думав вставати, сидів у кріслі важкий і великий, як брила каменю, дивлячись на Дорна знизу вгору, і з кожною секундою очі його наливалися темною кров'ю.
— Ви брешете, — крикнув він, і голос його зірвався на середині слова. — Вальтера вбито. Цій дівчині я вірю більше, ніж вам.
Дорн знову сів, намагаючись усміхатися. Професор ставав надто нервовим, його треба було неодмінно заспокоїти.
— Я кажу правду…
Далі Дернові не вдалося сказати жодного слова.
— Правду? — гримнув професор. — Гаразд! Я вам вірю.
Він наблизив своє обличчя до обличчя Дорна, але прозорі очі не блимнули.
— Я вам повірю ще раз, — хрипів Шторре, — я повірю, але коли за два тижні я по матиму від Вальтера листа… О, ви мене не обдурите, я добре знаю його руку… коли я не матиму листа… — щось заклекотіло в грудях професора, і він ухопився рукою за серце.