Тупорила золота рибка з великими прозорими вусами підпливла до скла. Вона тикалася носом у те місце, де ніготь Дорна проводив невидимі лінії. Вона йшла за рухом нігтя, ніби це був магніт. Дорн дивився на неї і несподівано усміхнувся. Потім посмішка спливла з його обличчя, і воно знову стало суворим.
— Мине рік, мине п'ять років, — задумано сказав він, — і всі люди на світі знатимуть ваше ім'я, повторюватимуть його, захоплюватимуться вашими винаходами. І ніхто не знатиме, що десь живе старий сивий Дорн, людина, яка зробила славу Юрія Крайнєва.
Він встав з крісла, підійшов до вікна. Три літаки летіли над лісами, обминаючи аеродром. Він стежив за ними, аж поки вони зникли в невисоких хмарах.
Раптом він повернувся і чітко промовив:
— Що б ви сказали, Юрію Борисовичу, коли б, наприклад, Ганна Ланко опинилася в нашому товаристві?
Крайнєв ледве помітно здригнувся, але зразу оволодів собою. Він слухав Дорна так, ніби йшлося про вчорашній сніданок, — жоден рух не зраджував його хвилювання. А Дорн уже говорив, що Ганна буде тут через п'ять днів після того, як Крайнєв розпочне роботу. Це має бути чесна джентльменська угода — коли Дорн не виконає своєї обіцянки, Крайнєв може відразу ж все покинути.
Юрій сидів, байдуже дивився на зелену воду, але очі його блищали трохи сильніше, ніж звичайно.
Яринка підвелася з дивана, ступила два кроки до Крайнєва, потім спинилася і знову сіла в куточок на своє місце. Їй хотілося кричати, говорити Крайнєву про зраду і ганьбу, але вона сиділа, мнучи в руках хустину. Крайнєв мусив вирішувати сам.
Дорн сів у крісло цілком вільно і спокійно, як людина, певна своєї перемоги. Він приготувався чекати. Можливо, що чекати доведеться дуже довго. Дорн закурив цигарку і відкинувся на спинку крісла.
Знайомі думки відвідали Крайнєва.
… Мабуть, зараз у далекому Києві, у хімічній лабораторії інституту стратосфери, працює його Ганна. Довгими тонкими пальцями керує вона ніжним механізмом аналітичної ваги. Навкруги неї багато пробірок, колб, реторт, і руки її рухаються між ними впевнено і не поспішаючи.
Ось вона скидає свій халат, мне руки, одягає синє м'яке і тепле пальто, виходить з інституту і потрапляє в порив осіннього кошлатого вітру.
Вона зникає в натовпі людей, які поспішають додому, і знову з'являється в пам'яті на його балконі.
Потім він бачив її на вокзалі. І це все…
Крайнєв уважно глянув на Дорна. В прозорих зіницях безбарвних очей холодними крижинками застигло чекання.
Юрій усміхнувся. Він зміг усміхнутися просто і невимушено і зрозумів, що тепер вже цілком володіє собою, знову може змагатися і перемагати.
— Знаєте що, Дорн, — просто сказав він, — з того нічого не вийде.
В очах Дорна майнула ледве помітна тінь.
— Я пригадую, — вів далі Крайнєв, — що в історії траплялися такі факти, коли батьківщину зраджували через жінку. Тепер я, зваживши на помилки історичних героїв, цього не зроблю. Отже, зараз про це навіть можна і не розмовляти.
Десь у глибині грудей Дорна закипіла лють. Вона пінилася, піднімалася вгору, грозилася вихлюпнутися з горла і вогняним потоком облити Юрія. Дорн відчув, що лють і справді може прорватися. Це було б його цілковитою поразкою і тріумфом Крайнєва. Слідкуючи за кожним своїм рухом, стримуючи себе, барон підвівся з крісла.
— Ви можете думати до ранку, — голос його звучав здавлено, — завтра ранком я мушу мати остаточну відповідь.
— Нічого іншого не буде.
Двері зачинилися за Дорном із стриманим лютим дзвоном. Крайнєв усміхнувся.
Яринка заплакала тільки тепер. Вона знала, що відповідь свою Крайнєв вирвав із самого серця. А Крайнєв сидів, дивився на неї і усміхався тепло і радісно. Ця усмішка висушила сльози Яринки, принесла спокій і, ніби промінь, віддзеркалилася на вустах.
А під розплатаними крилами велетенського орла в своєму кабінеті ходив Людвіг фон-Дорн, сухо ламаючи довгі пальці з припухлими суглобами.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Заснути в ту ніч Крайнєв не міг. Це вперше в житті до нього в гості прийшло жовте, мутнооке безсоння. Думки тієї ночі були незвичайними.
Дорн чекатиме на відповідь завтра ранком. Ще є час. Ще можна повернути все. Ще можна прийти і сказати…
Крайнєв навіть підвівся на ліжку. Він сидів, дивився в задушну темряву, і безмежне здивування пронизувало його думки. Він жодної хвилини не був актором перед собою, коли дивувався, як така неприпустима думка могла з'явитися в арсеналі його бойових думок. Крайнєв був здивований і трохи зляканий. Невже і справді нерви його не можуть витримати такого невеликого іспиту?