— Я прийшов спитати, чи не маєте ви листів від мого сина.
Він промовив ці слова і замовк, з острахом спостерігаючи зміни в обличчі Дорна. Він не міг зрозуміти, чому раптом так похмурилося чоло барона і напівзакрилися повіки. Він не встиг зрозуміти нічого, але інтуїтивно збагнув — все загинуло. Дорн нічого не одержав від Вальтера і не може одержати, бо той і справді загинув у кабіні літака.
А Дорн опинився дійсно в скрутному становищі. Захопившися перемогою над Крайнєвим, він зовсім забув про Шторре. Треба було сфабрикувати фальшивого листа і заспокоїти професора. А тепер, очевидно, вже доведеться іти навпростець, бо дальші зволікання просто небезпечні.
— Сідайте, прошу вас.
Шторре повільно сів, не зводячи очей з Дорна. Він чекав відповіді, але Дорн, мабуть, не поспішав відповідати. Нарешті барон заговорив:
— Я хочу, щоб ви мене добре зрозуміли, професоре. Я хочу, щоб сьогодні ми договорилися раз назавжди і більше ніколи не торкалися цього питання. Я прошу вас спокійно вислухати мене, вислухати і зрозуміти…
Дорн глибоко затягнувся цигаркою і зробив паузу.
Рука Шторре лежала на столі, і довгі старечі пальці конвульсивно тремтіли. Дорн почав говорити далі:
— Ваш сип був комуністом, і, на превеликий жаль, це виявилося незадовго до того, як ви опинилися в цих лабораторіях. Сядьте! — тоном команди крикнув він, помітивши, що Шторре поволі підводиться з крісла. — Сядьте і слухайте!
Шторре слухняно сів. Погляд його став безумним. Очі здавалися зробленими з мутного скла. Він дивився на Дорна і нічого не бачив. Барон говорив далі.
— Завтра чи післязавтра перший реактивний літак вилетить з нашого аеродрому, і професора Шторре буде оголошено конструктором цього геніального апарата. Професора Шторре знатиме цілий світ. Ваше ім'я буде на устах кожної культурної людини. Вам…
— Годі… — тихо і спокійно сказав Шторре, — годі. Годі, вбивця! — крикнув він, зриваючись з місця, але сили зрадили його, і він, похитнувшись, важко впав на крісло.
— Випийте води і заспокойтесь, — сказав Дорн, — я цілком розумію ваші почуття, в мене самого е діти, але тут зарадити було вже неможливо Якби це було в моїй владі, ваш сии не вмер би.
— Вмер, — повторив Шторре, — вмер, вмер. Дивне слово. Воно тут ні до чого, його забили, його забили в літаку. Значить, усе правда, що мені сказали…
— Заспокойтеся, професоре.
— Я спокійний. Я зовсім спокійний. Дивіться на мене, Людвіг Дорн. Вам не страшно? Вам мусить бути страшно, Людвіг Дорн. Думайте про своїх дітей, думайте і жахайтесь…
На професора Шторре страшно було дивитися. Обличчя його залишалося майже спокійним, але очі горіли божевільним вогнем і робили страшним це старече обличчя. Він помалу підвівся з крісла і, не оглядаючись на Дорна, пішов до виходу з кабінету. Сили зраджували його, але він напружував останні зусилля, щоб іти рівно, щоб не виказати перед Дорном своєї слабості. Він вийшов з кабінету, точним рухом зачинивши за собою двері. Зараз же за дверима сили покинули його, і він важко прихилився до одвірка. Помалу, спираючись на стінку, він попрямував по коридору.
Дорн виглянув з дверей кабінету. Професор Шторре похитуючись ішов довгим ясно-освітленим коридором. Він тремтів і щохвилини спирався на стіну.
«Думайте і жахайтесь!» — ці слова, здавалося, висіли у млистій тиші. Дорн хвилину дивився, потім знизав плечима і повернувся до кабінету.
Що йому до професора Шторре, коли Крайнєв, сам Крайнєв зараз працює на нього! Завтра Шторре перекипить і знову візьметься за роботу. Через нього не варто навіть хвилюватися.
І Дорн знову сів до столу писати листа. Із Берліна вимагали щоденного зведення про стан робіт, і Дорн з гордістю приховував готовність літака до польоту. Він хотів провести перші випробування сам і тільки тоді вже викликати начальника із столиці. Спектакль треба було добре підготувати.
А професор Шторре, хитаючись і тримаючись за стіну, дійшов до дверей вітальні. Там було напівтемно. Відчуваючи, як сили зовсім зраджують його, професор зайшов у кімнату і важко впав у крісло.
— Що з вами, професоре? — підвелася від акваріума Яринка.
Вона підійшла до крісла. Професор напівлежав, закривши обличчя великими руками. Все тіло його струшували судороги.
— Що з вами, професоре? Заспокойтеся.
Яринка сіла на поручень крісла і погладила професора по шорсткому піджаку. Шторре підвівся. Очі його вогко блищали.
— Ви казали правду. Вони вбили його, вбили Вальтера… Вбили і брехали мені…