Чавунок погасав. Вже давно його розжарені круглі боки вкрилися сизим холодком. Вітер знову гуляв по конторі, і сніжинки не танули біля підвіконня.
Полоз зіскочив із столу і, розминаючи затерплі ноги, підійшов до чавунка. Підсипаючи вугілля, їжився і пританцьовував. Вітер швидко видував тепло. Але в чавунку знову загуло полум'я, і Полоз скинув кожуха. На будівництво він прийшов просто з армії і ще й досі носив туго підперезану широким поясом гімнастьорку й високі чоботи.
Зараз він міркував, чи можна будівництво ТЕЦ'у розпочинати навесні. І виходило так, що не можна, бо невистачить часу, а крім того, весною настане будівельна гарячка, робітників бракуватиме, і взагалі надіятися на весну нічого.
Полоз сплюнув. Налетів вітер, і полум'я загуло в трубі. Від сили вітру навіть затріщали скріпи у благеньких стінах контори.
— Погодка, — пробурмотів Полоз, — добрий хазяїн собаки не вижене.
Йому треба було іти додому майже через усе будівництво, на другий виселок, де містилися вже закінчені будинки технічного персоналу. Від самої думки про це стало холодно, і Полоз простягнув руку до кожуха.
Знову свиснув вітер, і разом з ним пролунало три сильних удари в двері контори. Здивований Полоз відчинив двері. У контору влетіла хмара снігу, і потім вже з'явилася висока постать у вушанці, бушлаті і чоботях.
Полоз зачинив двері, з цікавістю розглядаючи несподіваного гостя. Той вже зняв шапку і великою червоною рукою розтирав щоки і лоба. За хвилину він скинув ватяного бушлата, обережно струсив з нього сніг і кинув на ослона. Те, як він поводився з предметами, немов боячись поламати чи попсувати їх, видавало велику, але незграбну силу.
Полоз усміхнувся. Він любив великих і сильних людей. Хлопець у відповідь теж усміхнувся і, немов соромлячись того, що так змерз, проказав глухим юнацьким баском:
— Я зараз піду. От нагріюся трохи і піду.
— Де ви працюєте? — стримуючи сміх, запитав Полоз.
Хлопець поліз до кишені і витяг маленький картонний квадрат, білий, з червоною смугою посередині. Полоз узяв до рук перепустку, вона була ще зовсім новенька, ще тільки вчора видана, і прочитав, що Василь Павлович Котик працює теслярем на п'ятій дільниці, тобто тут же таки, на будівництві ТЕЦ'у.
— Сьогодні опалубки готували?
Хлопець мовчки хитнув головою. Він уже давно впізнав виконроба своєї дільниці і думав» тільки про те, як би швидше втекти. Він сподівався знайти тут щонайбільше сторожа, а натрапив на самого начальника.
Хвилину Полоз помовчав.
— Ви давно з села?
— Я не з села. З будівництва.
— Комсомолець?
— Так.
— Ліжко в бараці вам дали?
— В сорок восьмому. Нас сюди четверо прийшло, — осмілівши, сказав Котик і знову замовк. Він сидів, витягти до пічки ноги, і від всієї його постаті віяло такою силою, що Полоз навіть замилувався.
Час минав, стрілки на ходиках наближалися до дванадцятої. Полоз взявся за шапку. Завтрашній день, повний неприємностей, раптом спав йому на думку. Він спохмурнів, згадавши, що треба чекати весни, чекати і спізнюватися, чекати і затримувати все будівництво, чекати і не працювати.
Котик відчув зміну у настрої Полоза і почав одягатися. Говорити їм більше не хотілося. Полоз натяг рукавиці, кудлату вушанку, і вони вийшли. Вітер вирвав з його рук двері, коли Полоз намагався їх замкнути, і Котику довелося допомогти.
Проти вітру йшли вони поруч, не розмовляючи, закриваючи обличчя руками. Крижані сніжинки впивалися у шкіру, наче голки. Вони мали пройти через усе будівництво, щоб потрапити на свій другий виселок. Втома цілого дня давалася взнаки. Мороз і вітер хилили до сну.
Так дійшли вони до кузні, де на залізних каркасах горіли великі прожектори і залізні конструкції, наполовину вже змонтовані, підносилися високо вгору над присадкуватими будівлями інших цехів. Під поривами вітру кожна ферма, кожна незакріплена балка звучала по-своєму, і це створювало неповторну музику.
Полоз і Котик підійшли до кузні і на хвилину спинилися за кількома високими кладками цегли. Вони стояли, розтираючи обличчя руками, притупували захололими ногами, готуючись вирушити через пустир до будинків і бараків другого висілка. Вітер лютував на пустирі, завихрював цілі хмарини сніжинок, підносив їх високо вгору, щоб знову шпурнути вниз.
На будівництві було безлюдно. Все живе давно заховалося від цієї лютої хуртовини. Тільки одинока постать сторожа угадувалася у темному затишку, між цегляних кладок.