Тільки один Валенс не поділяв побоювань медиків.
— Це для неї були б найкращі ліки, — часто говорив він, вислухуючи схвильовану розповідь Юрія про категоричну заборону побачення.
А для Крайнєва це зволікання вже ставало нестерпним. Він мусив бачити свою кохану, не могла ж, справді, його поява завдати їй якоїсь шкоди. Не вірив він у цій справі лікарям. Тут він цілком поділяв думку Адама Олександровича: треба просто піти до Ганни! Не може від того стати їй гірше!
І ось, нарешті, після довгих вагань, побоювань і застережень, лікарі дозволили побачення..
— Ми підемо разом з вами, Адаме Олександровичу, — сказав Крайнєв, — так, мабуть, буде краще. Десь в глибині душі мені трохи страшно — ніяк я не можу уявити собі Ганну хворою.
— Добре, — відразу ж погодився Валенс, розуміючи свого друга. — Підемо разом.
— Ну, а про що ми з пою говоритимемо? — хвилювався Юрій.
— Там, на місці, видно буде, — відповів директор. — Заздалегідь нам ніякої розмови заготовляти не треба.
Вони з'явилися у лікарні ранком і довгенько чекали, поки їх приймуть. Нарешті прийшов професор — сивий, уже літній чоловік, з глибоко запалими, але дуже добрими очима. Він сів поруч зі своїми відвідувачами на диван і довго розпитував про колишнє життя Ганни, ніби намагався знайти там щось нове, досі невідоме.
— Ну що ж, — нарешті сказав він, — спробувати, мабуть, таки треба. Не знаю, чи буде від того велика користь, але шкоди по буде напевне. Ходімо.
Відчуваючи, як тремтять у нього коліна і щось стискає горло, рушив Юрій Крайнєв з професорового кабінету. Трохи зблідлий Валенс вийшов останнім.
— Прошу, — сказав професор, підводячи їх до дверей палати.
Юрій спинився, не в силі зробити жодного кроку. Зараз мусило трапитися саме те, чого він чекав так довго і уявити собі не міг. Як це все буде? Якою стала Ганна? Чи впізнає вона його?
Тисячі таких запитань обсіли Юрія Крайнєва, і для того щоб на них відповісти, треба було наважитися і зайти.
— Пропру, — повторив професор, відкриваючи двері і широким рухом запрошуючи Юрія і Валенса.
Відступати вже було неможливо. Юрій зробив крок уперед.
У білосніжній палаті, залитій ясним промінням сонця, на стільці, теж пофарбованому білою фарбою, який стояв недалеко від вузенького ліжка, сиділа Ганна Ланко.
Її довгі, тонкі пальці повільно рухалися, перебираючи китичку на поясі теплого халата. Вона не звернула і найменшої уваги на гостей — так, наче їх взагалі не існувало на білому світі.
Юрій Крайнєв закам'янів на порозі, розглядаючи Ганну. Він часто мріяв про неї, ще частіше бачив її уві сні, але такою уявити свою наречену не міг. Щось змінилося в її обличчі, а що саме, зразу зрозуміти неможливо.
Ні, воно не стало менш вродливим, це тонке виточене лице. Може, навіть навпаки — краса його стала яснішою, викінченішою. Змінилися тільки очі. Раніше вони нагадували величезні зелені смарагди, кришталево-прозорі, сяючі, а тепер чомусь помутніли, стали невиразними. Цей новий вираз очей до невпізнання змінив обличчя.
Так тривало кілька довгих, важких хвилин. Юрій не міг примусити себе зробити крок уперед. Незнайомою, дивно чужою була ця жінка, що так байдуже сиділа біля ліжка, повільно ворушачи довгими випещеними пальцями.
Мовчання і непорушність вже явно затяглися, і тоді Крайнєв наважився. Стримуючи хвилювання, важко ступаючи по підлозі, яка раптом ніби розм'якла, він підійшов ближче до Ганни.
Професор і Валенс залишилися стояти біля дверей, споглядаючи.
Юрій підійшов, спинився біля самісінького стільця, глянув в очі Ганні, і вона подивилася на нього теж. Як хотілося в цю мить Крайнєву схопити це обличчя в долоні, припасти губами до рожевих, таких рідних губ… Може, саме так і слід було б зробити, але ніхто нічого не міг підказати Юрію Крайнєву, а сам він не наважився.
Ганна дивилася на нього спокійно, бездумно. Для неї Крайнєв був одним з багатьох людей, які заходять до палати і зникають без сліду; ніякого почуття не відбилося в зіницях її мутно-смарагдових очей. Вона дивилася на Крайнєва так, як розглядають невідому річ, яка не знати чому раптом з'явилася поруч тебе.
— Я повернувся до тебе, Ганно, — тихо, але дуже виразно сказав Юрій.
Тільки один Валенс міг знати, як важко було його другові вимовити ці слова, якого страшного напруження волі коштували вони.
Ганна ніяк не реагувала на голос Крайнєва. Дивилася вона так само застигло, байдуже. Невідомо навіть було, чи може вона щось взагалі побачити чи почути. Крайнєву стало невимовно страшно: невже так і не знайдеться засобу якось вплинути на Ганну? Невже він навіки втратив свою кохану?