— Давайте вийдемо, — тихо сказав професор Балансу. — Може, буде краще, коли вони залишаться вдвох.
Вони вийшли так тихо, що Крайнєв навіть не помітив цього.
— Чому не дають обідати, я хочу їсти, — несподівано чітко і виразно сказала Ганна.
Юрій аж здригнувся, почувши ці слова. Він ледве міг пізнати цей голос; звучав він приглушено, змінено, ніби з гучномовця.
— Невже ти не впізнаєш мене, Ганно? — запитав він.
Вона мовчала, не почувши чи просто не зваживши на його слова. Крайнєв підійшов ще ближче, присунув другого білого стільця, сів проти Ганни, взяв її за руки, подивився в очі. Ганна дивилася на нього спокійно, жодна думка не промайнула в її зіницях.
— Ганно, це я, це я, Юрій, — повторював одні і ті ж слова Юрій, ніби намагаючись пробудити ці невиразні помутнілі очі.
Ганна мовчала. Їй було абсолютно байдуже; вона просто не розуміла, хто сидить перед нею. Жодна згадка не ожила в її мозку.
Юрій узяв її за плечі, наблизився очима до її очей, ніби намагався увійти зором у глибину цієї важко пораненої, скаліченої душі. Ганна зараз майже лежала в його обіймах, і байдужість її, якась ніби відчуженість усього тіла була страшною до нестями.
Крайнєву раптом захотілося покликати когось на допомогу. От ще мить, і він сам збожеволіє від страху і одчаю. Але він нікого не покликав, знову сів на стілець проти Ганни, все ще не втрачаючи надії якось пробудити ці помутнілі зеленкуваті очі.
— Ганно, невже ти все забула? — гарячково, напружено говорив він. — Невже ти забула наші зустрічі, забула, як ми прощалися з тобою? Невже ти більше не любиш мене?
Він і сам розумів, що говорить не те, що слід говорити, але інших слів не знаходив. З кожною миттю на серці йому ставало все важче, а надія на одужання Ганни почала згасати.
— Невже ти і пісеньку нашу забула, нашу прощальну пісеньку?
І він тихо-тихо заспівав пісню, яку так часто доводилося йому наспівувати в ті далекі щасливі часи.
«Їхав козак на війноньку, прощай, казав, дівчинонько» — тихо-тихо зазвучало у білій палаті.
Вже ні в що не вірячи — ні в одужання Ганни, ні в можливість щастя на цьому світі, — наспівував пісню Крайнєв і все дивився в Ганнині очі, не в силі відірвати погляду.
І Ганна, яка досі сиділа на своєму стільці обм'якла, опущена, слухаючи пісню, несподівано випросталася і сіла рівно. Це було так дивовижно, що Крайнєв аж відсахнувся і перестав наспівувати, але пісня з палати не зникла. Тепер її ледве чутно, не голосом, а тільки диханням співала Ганна. Вираз її обличчя не змінився, але пісня лилася з уст, і Юрію здалося, ніби якась думка з'явилася у її погляді…
Зайшов професор, мить послухав, як співає Ганна. Зацікавлення і подив промайнули в його очах.
— Щось змінилося, — тихо сказав він, — і це, в усякому разі, добре.
— Ти впізнаєш мене, Ганно? — все ще не втрачаючи надії, запитував Крайнєв.
Смарагдові очі були такі самі байдужі. Юрій знову схопив Ганну за плечі.
— Пізнаєш?
— Пустіть! Пустіть, — раптом закричала і забилася в його руках Ганна, — пустіть!
Вона металася по палаті, вирвавшись з рук Крайнєва, і кричала, ніби їй і справді загрожувала смерть.
— Вийдіть, — наказав професор і покликав санітарів.
Крайнєв слухняно вийшов і в кабінеті професора сів поруч Валенса, чекаючи повернення лікаря. Той повернувся не скоро, але в погляді його Валенс прочитав задоволення.
— Щось таки змінилося, — сказав лікар. — Не будемо робити поспішних висновків, але всяка зміна в такому стані — це вже добре.
— Мені можна буде приходити до неї щодня? — запитав Юрій.
— Не знаю, чи можна буде щодня, — відповів лікар, — але завтра я таки попрошу вас прийти.
Похмурий, сумний повернувся Крайнєв до інституту.
Валенс не турбував його. Інженер узявся до роботи, намагаючись знайти забуття, а воно не приходило. Думки весь час поверталися до білої палати, і все перед очима ввижалася Ганна на білому стільці, яка невидющими очима дивиться на Крайнєва і тихенько співає. Це видовище було страшним, болючим. Від однієї такої згадки можна було збожеволіти.
Другого ранку Крайнєв з'явився в лікарню змучений, аж почорнілий від безсонної ночі.
— Ну, знаєте, — сказав лікар, — коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні — Ганну Ланко чи вас.
Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.
— Що з нею? — запитав він.
— Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, — твердо сказав лікар. — Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.