— Це дасть величезну економію і полегшення всієї роботи…
— На скільки процентів виконано план робіт на кузні? — несподівано перебила мову співбесідника Соколова.
Гучко спинився, знову погладив вуса, здивовано розвів руками.
— Я не бачу прямого зв'язку між цим запитанням і нашою попередньою розмовою.
— А я бачу, — дивлячись інженерові просто у вічі, відказала Соколова. — Думаю, що і вам цей зв'язок знайти не важко. Так на скільки ж процентів виконано план робіт на кузні?
Гучко не поспішаючи поліз у кишеню, витяг пенсне, поліз у другу кишеню, витяг блокнота, довго гортав його сторінки і нарешті сказав:
— На жаль, зараз точно визначити не можу. Не взяв з собою відповідних матеріалів.
— А приблизно? — Голос Соколової звучав невблаганно, і Гучко зрозумів, що відповісти все-таки доведеться.
— Приблизно процентів на п'ятдесят п'ять.
Соколова посміхнулася стримано, трохи глузливо, але обличчя її відразу ж потемнішало.
— За таку відповідь, — сказала вона, — мені слід було б зняти вас з роботи, але зараз я цього ще не зроблю. Роботи по кузні виконано на сорок один процент, і ви знаєте це не гірше за мене. А за планом мусило бути п'ятдесят шість. Невже і тепер ви не бачите зв'язку між моїм запитанням і вашою пропозицією?
— Але ж зрозумійте. ТЕЦ не буде готова до першого травня…
— Хто це верзе такі нісенітниці? — проговорив Полоз, заходячи до кабінету. — А, це ви, Карпе Івановичу. Я так і думав.
— А ви що, бетонувати в такий мороз будете? — нітрохи не збентежився Гучко. — Та воно ж розпадеться все чисто, як потепліє.
— Оце вже не ваша печаль, — розсміявся Полоз. — Була б кузня, а ТЕЦ буде.
— Ви сподіваєтеся дати струм першою травня?
— Не сподіваюся, а певен.
— Наша розмова, — сказав Гучко, встаючи з крісла, — набирає характеру водевілю. Ви дозволите мені зайти до вас іншим разом? Хоч би завтра зранку…
— Так, я чекатиму вас завтра об одинадцятій з усіма матеріалами про хід будівництва на вашій дільниці, — підкреслила Соколова.
Гучко нічого не відповів, тільки вклонився ледве помітно і не озираючись пішов. Двері хряснули стримано, люто.
Полоз пройшовся по кабінету, потираючи почервонілі від морозу руки. Соколова мовчки стежила за ним.
— Він що, просив відкласти строк будівництва, посилаючись на відсутність ТЕЦ'у? — спинився посередині кабінету Полоз.
— Авжеж. Йому це нічого не допоможе. Але як ми впораємося з будівництвом ТЕЦ'у в термін, я ще не знаю.
— І я ще не знаю, — весело відповів Полоз.
— Тут нічого усміхатися, Полоз, — справи дуже і дуже погані. — Голос Соколової звучав так серйозно, що усмішка мимоволі зникла з уст інженера.
— Справа серйозна, але кидатись у паніку нічого, — цілком спокійно відповів він. — Є в мене в голові один проект, і за пару днів я доповідатиму про нього особисто вам, товаришу начальник будівництва. А до того часу прошу голову собі не сушити, а доручити цю справу мені.
— Ти не можеш зараз сказати?
— Не можу, — похитав головою Полоз. — Є тут на будівництві нашому дід Котик, мені спочатку з ним проконсультуватися треба.
— Як хочеш, але строку тобі дається тільки три дні.
— Встигнемо.
Задзвонив телефон. Соколова взяла трубку.
— Матросов просить зайти до нього в партійний комітет.
Вони встали обоє одночасно. Соколова глянула на Полоза і несподівано збентежилася, сама не розуміючи чого. Полоз теж відчув себе якось ніяково.
— Так, ще і з Матросовим мені неодмінно порадитися треба, — проговорив він і зніяковів ще більше.
Мить вони мовчали. Соколова отямилася перша. Рвучко відсунула крісло і вийшла з-за столу.
— Бувай здоров, — сказала вона, простягаючи Полозові руку, — чекаю тебе з твоїм проектом.
Полоз не міг відповісти нічого. Він потис руку Соколовій, і йому дуже хотілося, щоб тоненька тепла долоня на мить затрималася в його широкій руці. Але цього не трапилося. Не затримуючись іі на мить, Соколова вийшла з кабінету.
Полоз глянув їй услід і міцно потер рукою чоло.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Марина вийшла з поїзда на київському вокзалі ранком холодного і вітряного зимовою дня. З неба, затягнутого. важкою пеленою хмар, сіялася дрібна крижана крупа.
Київ зустрічав Марину непривітно. Місто здавалося сірим, безбарвним. Міцний мороз примушував ховати у комір обличчя, і тому люди теж здавалися непривітними.
Марина перейшла площу, сіла в таксі і сказала шоферові їхати в готель, де для неї було замовлено номер. Вулиці пробігали за вікнами машини, але Марина не звертала на них жодної увага. Інколи вона сама не вірила тому, що от уже приїхала до Києва, їде до готелю, а потім поїде в інститут до Крайнєва, до того самого Крайнєва, який так недавно безжалісно поламав усі її плани.