Словом, усе було б добре, якби не одна набридлива обставина. Варто мені було з’явитися десь серед людей, як мене неодмінно волокли до гурту цікавих на отакому словесному зашморгу:
— Скажіть, а це вірно кажуть, ніби ви стали відомим по знайомству?
Десятки і сотні разів я докладно розповідав історію мого знайомства з капітаном Небрехою. Десятки і сотні тисяч разів я цю остогидлу історію скорочував, аж поки вона від початку до кінця не вклалася у невиразне мурмотіння:
— Ум-гмг-мгу…
Але коли мене запитали про це один мільйон одна тисяча сто перший раз, витримка зрадила. Я вирішив віднині нікому нічого на цю тему не відповідати. Мовчатиму та й годі! А щоб мене не ославили невихованою людиною, написати і мовчки дарувати кожному допитливому оцю повістину, в якій дано повну і вичерпну відповідь на оте надокучливе запитання.
Н. Е. ЗАТУЛИВУХО,
небрехознавець.
Розділ перший
МИСЛИВЕЦЬ ЗА ФАКТАМИ
У той час, а це було років десять тому, я працював у найпопулярнішому на всіх планетах Сонячної системи науково-художньому журналі для юнацтва “Навколо Всесвіту”.
І ось одного разу головний редактор журналу викликав мене на розмову.
“Пахне відрядженням!” — зрадів я. — Ех, якби на Марс, на пару марсіянських місяців. Вони ж удвічі довші, аніж земні!”
— Сідай, Никодиме, — сказав наскрізь пропахлий гранками головний редактор, з огидою відсуваючи од себе верстку свіжого номера.
Я з обуренням спостеріг, що його червоний олівець добряче погуляв по рядках мого фейлетону з Венери “Гідропон чи гідропонт?”, чим вкоротив його мало не наполовину. Та змовчав, бо саме у цей момент пригадував знайомих з космопорту, щоб без черги придбати прямий квиток на Марс.
Отут мене й ошелешив наш редактор.
— Поїдеш у відрядження, — прохрипів він, зиркаючи на мене поверх окулярів.
— Куди? — жваво вклинцювався у розмову я.
— Аж на Чорноморське узбережжя… Там, десь у районі Сухумі, поселився знаменитий міжзоряний вовк, колишня окраса ордену космічних командорів, а нині пенсіонер, капітан далекого галактичного плавання Небреха. Візьмеш у нього інтерв’ю не більш, як на сотню рядків нонпарелі.[7]
Тьху! Знайшов куди посилати — на Чорноморське узбережжя! Це колись журналісти будь-що намагалися майнути туди у літню пору з командировочним посвідченням і редакційними грішми у кишені. А тепер, після того як опорядкували марсіянські пляжі з дрібним червоним пісочком, Чорноморське узбережжя — не дивина. Типове не те, як колись казали наші пращури.
— Про Небреху розповідають, — неухильно катував мене головний редактор, — ніби він катався верхи на кометі і підказав самому Ісаакові Ньютону закон всесвітнього тяжіння. Словом, це людина, уславлена на цілий Всесвіт. А чи знаєш ти, що він утнув уже отут, на Землі?
Редактор багатозначно замовк, а тоді з тріумфом повідомив, ніби оповідав про власні заслуги:
— Узяв та й порушив віковічну монополію аборигенів сонячного Причорномор’я на торгівлю лавровим листом! Нині пакетик з листям не вартий сірникової коробки!
— Як це йому вдалося? — мляво поцікавивсь я.
Я відчував, що редактор не запалить мене, навіть коли вихвалятиме героя майбутнього інтерв’ю найдобірнішими епітетами, узятими з усього словникового фонду.
— А дуже просто! — охоче пояснив він. — Небреха за безцінь кинув на світовий ринок свої невичерпні запаси лаврових вінків, якими увінчували його благородне чоло на незліченних планетах ста дев’яносто трьох Сонць!
Я добре розумів, що оце редактор вміло намагається затягти мене в тенета не дуже цікавого завдання. Адже, якщо я навіть таки напишу про оту сенсаційну аферу з лавровими вінками, він її все одно без жалю викоренить з тексту своїм червоним олівцем. Тільки виляски підуть…
Час було рішуче боронитися від його зазіхань на мої творчі плани.
— А чи не краще відрядити котрогось із практикантів? — зухвало запропонував я. — Хай набувають досвіду на живому ділі.
— Котрогось із практикантів? — редактор замислено зібрав зморшки на лобі. — Ні, не можна, — нарешті вирішив він. — Якби мова йшла про відрядження на Марс або хай аж на Юпітер, я б залюбки пристав до твоєї пропозиції. Але я побоююсь, що з цим відповідальним завданням жовторотий студент не впорається. Капітан Небреха — міцний горішок. Тільки досвідчений мисливець за фактами, — редактор явно намагався підсолодити гірку пілюлю, — видлубає з нього інтерв’ю рівно на сто рядків плюс, про всяк випадок, п’ятдесят рядків запасу.
Але я ще пручався.
— А хіба не можна взяти інтерв’ю по телефону? Швидко, зручно, економічно…
— І це говорить колишній газетяр, а нині працівник найпопулярнішого журналу? — жахнувся головний. — Як тобі не сором, Никодиме!
Ну от, маєш!
Редактор клекотів, і видно було, що він ось-ось вибухне повчальними тирадами.
— Про що мова? — хутко зголосивсь я. — Треба ухати — значить, поїду!
Вулкан не вибухнув, але загрозливі димки ще курилися.
— Ну, от бачиш, сам розумієш, — бурмосився редактор. — Журналіст мусить все побачити на власні очі, в усьому переконатися особисто. Лише тоді він переконає наших вимогливих читачів. Вірогідність — ось його бойовий прапор!
Він на якусь хвильку замовк.
— Про Небреху ходять казкові чутки, — потому мрійливо докинув він. — Мовляв, саме ім’я капітана забезпечує його друзям ліжко у перенаселених готелях на астероїдах, гостинно відкриває віконця адміністраторів відеорам,[8] коли всі квитки давно продані, і навіть викликає доброзичливі усмішки сусідів на комунальних кухнях штучних супутників…
Так би одразу казав! А то завівся — Чорноморське узбережжя та Чорноморське узбережжя…
Того ж дня я, спецкор журналу “Навколо Всесвіту” Н. Е. Затуливухо, вилетів на південь. Але я й гадки не мав, що повернуся не спецкором найпопулярнішого на всіх планетах Сонячної системи журналу, а засновником нової галузі галактології — небрехознавства.
Розділ другий
ДИМ БЕЗ ВОГНЮ
Катер м’яко зарився носом у прибережний пісок.
— От ми й прибули, — повідомив моторист, виключаючи двигуна. — Дивіться вздовж цієї стежки нагору, і ви побачите капітанову садибу. Інших будівель тут немає…
І справді, стежка в’юнилася між скель до мальовничого мініатюрного садочка, з пишної гущавини якого весело визирав білий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. Тут же, у садочку, мов пам’ятний монумент космічним звитягам, височіла латана-перелатана ракета капітана Небрехи. Отут вона востаннє стала на якір земного тяжіння.
Нараз я примітив, що з капітанової садиби клубочиться густий дим. Він сповивав будівлю, виповзаючи сивими шатами з усіх шпарок.
— Пожежа! — гукнув я, хоч полум’я ще не було видно. Та помилитися було неможливо. Здавна ж відомо: диму без вогню не буває.
Я гарячкував і квапив моториста: