— Правду каже! — підтакнув Азимут.
Як і слід було чекати, після цих слів всі посунули до бенкетної зали. Харчу було — їж-наїдайся. Вино лилося водоспадами. Ніхто нічого не шкодував для наших дорогих гостей: однаково після космічної катастрофи з “Телячої радості” все розкрадуть і спишуть на стихійне лихо. Після веселої гулянки, яка вдалася якнайкраще, усі гуртом пішли писати. золотими літерами ім’я Небрехи на скрижалях історії. Цей масовий культпохід супроводжувався натхненними співами і танцями. З вірогідних джерел повідомляють, що церемонію вшанування космічних звитяжців буде завершено післязавтра. Того ж дня “Телячу радість” закриють на переоблік”.
Розділ десятий
ДЕТЕКТИВ І ГАНГСТЕР
Отакий це був репортаж. Я його передав так, як він був написаний. Слово в слово. Навіть не скоротив деяких неприємних для мене натяків і порівнянь, бо я ніколи не займався облудним окозамилюванням.
Як би там не було, а цей репортаж давав багато поживи для роздумів. Переді мною постала сила питань. Чому, наприклад, у мене з Азимутом склалося враження, ніби ми не встромилися в планету з космічного простору, а виборсалися з її надр, хоч тубільців цей дивовижний факт анітрохи не бентежить? Або: яким робом цивілізація таотян могла б провалитися у Всесвіт? Знову ж таки, чому одностайність думок вони святкували на тому ж рівні, що й порятунок?
Єдине, що мені здавалося цілком зрозумілим і виправданим, це нечувана радість, яка охопила аборигенів, коли вони дізналися про зустріч двох цивілізацій. Але мене вона хоч і тішила, та я її не поділяв. Адже коли ми з Азимутом закоркували їхню планету, то одночасно надійно ув’язнили в її надрах самі себе!
Та я не втрачав надії порятуватися з цієї всепланетної пастки. Перш за все слід було ближче познайомитися з тутешніми світилами наукової думки, аби з’ясувати, що вони своїми двома інтелектами можуть нараяти. Однак вже перша відверта розмова примусила мене насторожитися.
До наших послуг приставили такого собі симпатичного хлопця, на ім’я XXX. Хлопець як хлопець, мав лише непримітну за умов Землі ваду — носив на плечах тільки одну голову. Але в умовах Таоті це одразу впадало в око.
Слово за слово, і невдовзі я з’ясував, що колись він був знаменитим приватним детективом надзвичайно щасливої вдачі. Та кілька років тому покинув небезпечну службу і з того часу лише й мав того клопоту, що байдики бити. Отож, коли прибули ми, громадськість планети завбачливо згадала про безодноголового детектива і приставила його до нас на весь термін перебування з візитом. Ясно, що це було зроблено тільки для того, щоб мені з Азимутом не муляла весь час очі власна неповноцінність.
Хлопець був дещо ледачий, трохи вайлуватий, єдине, коли пожвавлювався, це в обідню пору. Їв він, зрозуміло, за двох, а пив за трьох. Остання обставина викликала в Азимута серйозні підозри, і якось він мені тихенько висловив свої жахливі припущення:
— Капітане, а може, XXX тутешній виродок? Може, він од роду мав не два, а три баняки, а потім йому зайві стесали?
Я тоді присоромив Азимута як міг:
— Ех, Азимуте, а якби в тебе голову відтяли, якої б ти заспівав? З усього видно, було нашому детективові непереливки. Певно, потрапив-таки мисливець у зуби вовків! От бандюги і затаврували його найособливішою з усіх тутешніх прикмет.
І що ви думаєте? Незабаром з’ясувалося, що думка мого штурмана йшла вірним курсом і що його підозри не були безпідставні!
Одного разу розкошуємо ми з XXX в гамаках (Азимута, звісно, нема, бо він поклав собі познайомити чарівних таотянок з найкращими зразками земних народних усмішок), я неквапом палю люльку, а колишній детектив, ясна річ, солодко куняє.
— Ха-ха-ха! — погукав його я.
Він ліниво, як кіт біля теплої груби, розплющив одне око.
— До ваших послуг, капітане…
— Що, хлопче, — руба спитав я, — побував у руках злочинців?
Отут засвітилося й друге його око.
— Помиляєтеся, капітане. У руках державного ката!
Я аж підскочив.
— Як? Детектива та до ката? Як це так сталося?
— Але з умовою: тільки між нами…
— Будь певен! — заприсягаюся я, бо мене аж розпирала природна допитливість.
Я нашорошив вуха і почув моторошну, сповнену глибокого внутрішнього драматизму історію.
Був час, коли сіромаха носив на плечах, як і всі комплектні громадяни, дві братні голови: XXX і дзеркальну копію XXX. Тільки й різниці було, що ім’я першого читали спереду, а ім’я його брата назадгузь. Щоб не плутати голів-близнюків, значить.
Ви вже знаєте, що XXX (його ім’я вимовлялося як Хоробрий Хлопець і Хваленик) був детективом. Але XXX (читай Харцизяка, Хапун та ще й Халамидник) був злодієм! Дві братні голови, поділені соціальною прірвою! Уявляєте ситуацію: одна голова замислює і здійснює зухвалі пограбування, а друга її викриває. В одної суд конфіскує усе добро, друга купається у нагородах та ще одержує десять відсотків від награбованого…
Для XXX, як детектива, настало райське життя. Щоб впіймати на місці злочину мазурика, йому в буквальному розумінні не треба було далеко ходити, бо нещасний злодій XXX кроку не міг зробити без нього.
Бандит змушений був розробляти просто-таки карколомні плани. Наприклад, одного чудового ранку він торохнув рукояткою пістоля по кумполу братньої голови, а тоді ще нап’яв на заюшену макітру цупкий брезентовий мішок. На той випадок, якщо детектив опритомніє. Адже крізь мішок він все одно нічого не побачить, отож не зможе і свідчити на суді…
…З шаленою швидкістю по вулицях столиці летить автомобіль зловісного темно-червоного кольору. Перехожі злякано витріщують по дві пари очей (а деякі й по чотири, якщо в окулярах) і полохливо туляться до стін будинків. Машина минає одну вулицю, другу, третю. Нарешті — фешенебельна Центральна. Біля найбагатшого ювелірного магазину з машини вискакує запаморочливий злодій. Один качан його — у чорній масці, другий — у чорному мішку. Руки у чорних рукавичках стискають чорний кулемет. Бандит вдирається до магазину.
— Хе-хе-хе! — погрозливо кричить він і підкреслює свій лаконічний виступ красномовною кулеметною чергою.
Присутні голови хутко зрозуміли цей прозорий натяк: хто розтулить рота, проковтне кулю!
Ось вона, казкова здобич — на десять мільйонів коштовностей. Злодій зриває з другого качана грубезний мішок, аби було куди напихати ювелірні скарби. Та це була фатальна помилка…
І знову цей щасливчик XXX, що так несподівано став мільйонером, раює собі по найкращих ресторанах, а бідолашний XXX відбуває суворе покарання на воді і глевкому хлібі.
Та останнє пограбування скінчилося для XXX трагічно. Хитрий злодій розробив підступний план: випотрошити найбільший банк, коли детектива сон зморить. Навіть не чекаючи слушної нагоди, він нишком опоїв братню голову снотворними спеціями і взявся до банківських сейфів. Але коли напакував аж два чемодани золотих цеглин, то помітив, що XXX навіть не дрімає. Виявляється, ця гнида, щоб не заснути, заздалегідь насмокталася чорної кави і спостерігала за пограбуванням від початку до кінця. Але мовчала, бо мала намір заробити на відсотках другий мільйон…
Ну, суд та діло. На засіданнях, зрозуміло, відбувається традиційна дискусія. Адвокат доводить, що одна голова добре, але дві краще. А прокурор обгрунтовує думку, що в даному випадку буде краще з однією. Вирекли: вділити зухвалому грабіжникові XXX персональний осиковий кілок, а сумлінному охоронцеві законного порядку XXX десяту частку від награбованого у банку, що становить півтора мільйона готівкою.
Як відомо, від зали суду вже недалеко й до площі страт. Прийшов день, коли XXX повели червоною доріжкою до лобного місця, вкритого червоними штуками першосортного сукна. Все було червоне. І кат у червоному балахоні і червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. І кошик для відтятих злочинних голів. І осикові кілки, на яких оті голови востаннє шикуватимуть.