— А чи добре ми працюємо, Олексо Васильовичу? — суворо втупившись у мене з екрану телезв’язку, запитав редактор.
Коли до тебе звертається з подібним запитанням начальник, односкладово відповідати не можна, бо питання, незважаючи на оманливу простоту, каверзне. Тому замість відповіді я визнав за краще буркнути щось нерозбірливе, а на обличчі зобразив емоційну гримасу такого приблизно значення: авжеж, є недоліки, ще працюємо не в повну силу, однак…
Редактор, витлумачивши мою міміку саме так, як я й хотів, схвально хитнув головою.
— Отож-бо й воно. Хвалитися особливо нема чим. Що у нас було за останній час? Та нічого, нічогісінько.
Я злегка кивнув, немов погоджуючись, але при цьому водночас і вигнув брови, виражаючи запитливий подив. Шеф, звісно, перебільшує: наш інформаційний вісник читають усі дорослі мешканці базової планети. Населення Пальміри — так звучно її назвали ще першопрохідці — порівняно невелике, але проглядають випуски «Пальміра-інформ» у багатьох галактиках. Схоже, що риторичне питання начальника — пролог до чергової поїздки, і, судячи з його тону, неблизької. А що, непогано було б махнути за межі системи… Я напружив пам’ять: ні, жодних важливих подій у межах парсека[3] ніби не намічається. Я розхвилювався. Невже на Землю?
— Загалом, є одна ідея, Олесю, — правив далі шеф.
Він завжди так: спершу на «ви» і на ім’я-по-батькові, відтак переходить на «ти», а в кінці знову може почати «викати». Досить цікава манера, яка дозволяла Таламянові, мов співакові, брати то одну октаву, то другу й переводити розмову таким чином у різну тональність. Більшість людей, звиклих вести розмову в межах однієї октави, такий стиль вражає і спантеличує. Я ось, наприклад, працюю під його керівництвом уже три з гаком роки, а досі мішаюся. Звертаючись до нього, залежно від ситуації я кличу його коли товаришем Таламяном, коли шефом, а коли просто Рафіком — як-не-як він усього на п’ять років від мене старший.
— Ти чув щось про експедицію Бурцена?..
Ні про яку експедицію Бурцена я, звісно, не знав. Але інтуїтивно зрозумів, що невігластво моє краще не виставляти. Я задумливо подивився на пульт дисплея, зробив невизначений жест рукою.
— Невиразно пригадую, товаришу Таламян. Щось пов’язане з археологією?
— Ні, археологія тут ні до чого, — поморщився шеф. — Косморозвідувальна експедиція у складі шести чоловік. Стартувала у тридцять сьомому в систему Цезея. На першій-таки планеті двоє — сам Бурцен і з ним жінка-астронавт — загинули. Слід сказати, не дарма цю планету Мегерою[4] назвали. Але є одна зачіпка. Незадовго до загибелі дослідники передали повідомлення, що вступають у контакт із розумом, вірніше, нібито з ними встановлює контакт можливий розум… Ті члени експедиції, що залишилися живими, затрималися на Мегері на декілька днів, але нічого, що підтверджувало б наявність на планеті розумної життєдіяльності, знайти не вдалося.
— Шефе, на Мегеру літали пізніше? — зацікавився я.
— Тричі. Один раз — спеціальна комісія, що розслідувала причини нещасного випадку. Дві інші експедиції ненадовго зупинялися на Мегері транзитом. Нульовий результат. Жодних підтверджень.
— Значить, Рафіку, на Мегеру махнули рукою?
— А ти що хочеш? Задоволення не з дешевих, миттєвої віддачі чекати не випадає. Тому управління воліє споряджати експедиції на планети ближчі й безпечніші… З погляду освоєння.
Якось непереконливо шеф промовив «освоєння», і я не забув єхидно уточнити:
— А що, є інша точка зору?
Таламян з явним осудом уп’явся в мене, помовчав. Відтак сказав:
— Є пропозиція відрядити вас, Олексо Васильовичу, на Мегеру. Якщо ви згодні, звісно.
— Шефе, це що, серйозно? — Я ще не до кінця повірив фортуні. — Мене на Мегеру?
— Спецрейсу не буде, Лесю. У нас рідкісний шанс. Скоро з Землі стартує гіперліт. Його маршрут проходить поряд з Пальмірою. На нашому модулі треба вийти в задану точку — з гіперльота дадуть координати, — і тебе підберуть. А в Цезеї, десь ближче до Мегери, відокремишся на автоматичному зонді. Сядеш на базу Бурцена. Назад повернешся за два тижні. Гіперліт повертатиметься. Гадаю, ти маєш устигнути.
— Що встигнути? Відшукати на Мегері сліди розуму?
— Ну-ну, — посміхнувся у великий горбатий ніс Таламян. — На таке я не розраховую. Просто походиш там, подивишся, а потім розповіси про все у віснику. Готуй список усього необхідного, я завізую. Гляди, щоб тебе там не перетравила місцева фауна. Або флора. Вона, знаєш, також буває хижою. Ага, і візьми у відеотеці звіти всіх, хто бував на Мегері. Бурценівської експедиції і трьох подальших.
3
Парсек (паралакс-секунда) — одиниця відстані, що дорівнює 3,26 світлового року (Світловий рік — відстань, яку проходить світло у вакуумі за один рік; приблизно десять трильйонів кілометрів) (Тут і далі примітки перекладача).
4
Мегера — у старогрецькій міфології найстрашніша з трьох ериній, богинь гніву і помсти. Переважно зображалася огидною старою жінкою зі зміями замість волосся, довгим язиком, зі смолоскипом і бичем у руці.