Йти було неважко, ліс виявився не надто густим, ґрунт — достатньо сухим і твердим, і більшу половину шляху вони пройшли без зупинок, час від часу перекидаючись жартами, короткими зауваженнями. Відтак стало жарко, і розмови припинилися. Рюкзаки, що досі майже не відчувалися, помітно поважчали.
Стас подумав, що наразі його екскурсанти тримаються добре. Схоже, обидва були справді непоганими ходоками, вміли і пожартувати і помовчати коли треба. Жоден з них не запитав, чи далеко ще, — значить, уміють, хоч і начальники, бути веденими. Непогані хлопці. Коли б не ці обставини, він міг би з ними, далебі, подружитися. Трясця, і навіщо він лише погодився. Ну, не лежить серце до цього вимушеного полювання, і все тут. Як себе переконував: мовляв, нічого страшного, парою качок менше стане — їх до нього десятками відстрілювали. І, незважаючи на всі самовмовляння, все ж відчував себе паскудно. Чому, він знав: він порушив свій службовий обов’язок — замість того щоб охороняти, вів убивати.
Коли за черговою, напевно, стомільйонною на їх шляху галявиною блиснуло блакитне лезо річки, Стас чи то прохрипів, чи то прокашляв: «Прийшли…»
Не зображаючи більше невтомних, Грауфф і Бурлака скинули рюкзаки і тут-таки розтягнулися де стояли. Стас улігся під дерево, ноги закинув на свій рюкзак, а голову прилаштував на кореневищі. Всі троє лежали й мовчали, насолоджуючись відчуттям дивовижної легкості в тілі, порівнянної хіба що з відчуттям невагомості.
Повністю розслабившись, Стас кожною клітинкою вбирав благодатний кисень, який весело й завзято розносила по тілу кров, до цього стиснута в судинах перенапруженими м’язами. Його підопічні лежали із заплющеними очима і блаженно сопіли. Обличчя загострилися, осунулися. У Грауффа борода почала розповзатися по щоках сивою щетиною. На чолі в Бурлаки чорніли патьоки — видно, розмазав брудними руками піт.
Стас звівся на ноги, і по спині прокотилася хвиля болючої й водночас млосно приємної втоми.
Він ривком розв’язав вузол на рюкзаку, запустив у нього руку, витягнув пакет із наметом. Дістав з кишеньки короткий шланг. Надувати намет самому було незручно, але Стас, повагавшись секунду, вирішив дати своїм підопічним відпочити. Незабаром на невеликому пагорбі, за яким анторгський ліс обривався, галантно пропускаючи гінку, в тугих округлостях закрутів річку, заколихало оранжевими стінками п’ятигранне шатро.
Відкинувши клапан дверей, Стас опустився колінами на край надувної підлоги і з задоволенням роззирнувся. У наметі було не надто просторо, він ще не встиг провітритися, і всередині злегка пахло вогкістю й пластмасою, проте Стас відчував, що на душі полегшало. Ні, не тому, що тепер можна було сховатися від негоди чи небезпеки: прогноз на найближчий тиждень чудовий, а крупних хижаків у лісі ніхто ніколи не зустрічав. Стас подумав, що це радше інстинктивний, від далеких предків успадкований потяг до житла — хай найменшого, найвутлішого, — але все-таки зі стінами й дахом над головою.
— Вам допомогти, Стасе? — просунувши в намет лису голову, поспитав Бурлака. — Ага. Зараз я затягну речі. А Глен тим часом приготує повечеряти.
Сонце занурило в річку темно-червоний бік, у лісі вже западала ніч, але на галявині перед наметом було світло й затишно. На розстеленому аркуші паперу лежала гора бутербродів, фрукти, стояла захоплена передбачливим Бурлакою пласка пляшка альдебаранського лікеру. Бутерброди були свіжими, лікер — ароматним, а Стас продовжував відчувати скутість, думка про заборонене полювання підточувала настрій уїдливим хробачком.
— На Фарголі мені одного разу випало полювати на трекаба, — згадував, зручно спершись ліктем на напівпорожній рюкзак, Бурлака. — Ви бачили трекаба, Стасе?
— Лише в навчальних фільмах. — Перед очима у Стаса спливла страшна істота, схожа на зрощених по всій довжині трьох пітонів, на коротких пазуристих лапах і з тигровими іклами в пащах.
Від огиди Стаса пересмикнуло.
— Ось-ось. Мене так само пересмикнуло, і перший постріл я схибив. І другий теж.
— Далеко бив? — поцікавився Грауфф.
— Та не те щоб дуже. Метрів з шістдесяти. З гладкоствольної далі даремно. Ви знаєте, Стасе, у нас із Гленом принцип — полювати лише з мисливськими рушницями.
— А з іншими й не можна, — буркнув Стас.
— Ну, теж скажете, не «можна», — Бурлака махнув рукою. — Часто-густо палять із карабінів. Та що там карабінів, зі станерів стріляють. Щоб шкуру не попсувати. Так от, віддуплетився я, перезаряджаю, а трекаб на мене на своїх крокодилячих ніжках мов кінь добрячий мчить. Ледве встиг я ще вистрілити, а він уже в п’яти кроках. Конституція в мене, самі бачите, не гімнастична, але на дерево я злетів мов молодий павіан. Усівся на міцнішу гілку, вниз подивився: там вона, потвора ця триголова, стоїть під деревом і на мене дивиться. А погляд такий, що обняв я дерево, а в голові лише одна думка, мов жилочка, б’ється: вміють трекаби по деревах лазити чи ні…