«Що? Значить, він не з суцільного золота?» — подумав собі Серпокрилець. Але він був надто чемним, щоб робити зауваження вголос.
— Далеко звідси, — вела далі статуя тихим мелодійним голосом, — далеко звідси, на маленькій вуличці, стоїть бідна хатка. Одне з вікон відчинене, і мені видно жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе і змучене, а руки загрублі, червоні, поколоті голками, бо вона швачка. Вона розшиває квітами атласну сукню найвродливішої з фрейлін Королеви для наступного придворного балу. А в ліжечку в кутку кімнати лежить її хворий хлопчик. У нього гарячка, і він просить помаранчів. Матері немає чого йому дати, крім річкової води, і він гірко плаче. Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, благаю, віднеси їм рубін з ефеса мого меча. Ноги мої прикуті до п’єдесталу, я сам не можу рухатися.
— На мене чекають у Єгипті, — відповів Серпокрилець. — Мої друзі-ластівки літають туди-сюди понад Нілом, розмовляють із великими лотосами. Невдовзі вони вкладуться спати біля гробниці великого Фараона. Сам Фараон лежить у пишно оздобленій труні. Він закутаний у жовту тканину і набальзамований прянощами. На шиї у нього — намисто з ясно-зеленого нефриту, а руки — як сухе листя.
— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — просив Принц, — благаю, залишися зі мною на одну ніч і будь моїм посланцем. Хлопчик потерпає від спраги, і мати його так тужить!
— Не дуже-то я люблю хлопчаків, — відповів Серпокрилець. — Минулого літа, коли я жив біля річки, двоє нахабних недолітків, сини мірошника, завжди жбурляли в мене каміння. Звісна річ, у мене вони жодного разу не влучили: ми, серпокрильці, надто добре для цього літаємо, та я ще й походжу з родини, яка славиться своєю спритністю, проте це була неповага.
Але Щасливий Принц дивився так сумно, що Серпокрилець зглянувся.
— Тут уже зовсім холодно, — зауважив він, — але я зостануся заради тебе на одну ніч і буду твоїм посланцем.
— Дякую тобі, любий Серпокрильцю, — сказав Принц.
Тоді Серпокрилець виклював з ефеса Принцового меча великий рубін і, тримаючи його у дзьобі, полетів понад дахами міста.
Він пролетів над вежею собору зі скульптурами мармурових янголів. Він пролетів над палацом і почув звуки танцювальної музики. Юна красуня зі своїм коханим вийшли на балкон.
— Які прекрасні зорі у небі, — сказав до неї коханий, — і яка прекрасна влада кохання!
— Сподіваюся, моя сукня буде готова до королівського балу, — відповіла красуня. — Я замовила розшити її квітами страстоцвіту[1], але швачка така ледаща.
Серпокрилець пролетів понад річкою і побачив ліхтарі на високих щоглах кораблів. Він пролетів через єврейське гетто і побачив старих юдеїв, що торгувалися між собою і зважували монети на мідних вагах. Нарешті він долетів до бідної хатинки і зазирнув усередину. Хлопчик розметався на ліжку, а мати заснула, бо смертельно втомилася. Влетів Серпокрилець до кімнати і поклав великий рубін на стіл біля наперстка жінки. Потім він тихенько політав над ліжком, обмахуючи крильцями хлопчикове чоло.
— Як мені прохолодно, — прошепотів хлопчик. — Вочевидь, я вже одужую.
І він заснув солодко і міцно.
Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца й розповів йому про все, що зробив.
— Цікаво, — зауважив він, — мені зовсім тепло зараз, хоча надворі так зимно.
— Це тому, що ти зробив добру справу, — пояснив Принц. І Серпокрилець задумався, а там і заснув. Думки завжди навіювали на нього сон.
Коли розвидніло, він полетів до річки і викупався.
— Що за дивовижне явище! — вигукнув Професор Орнітології, який якраз перетинав місток. — Серпокрилець узимку!
І він написав про це в газету довгого листа. Усі його цитували, бо там було багато слів, яких ніхто не розумів.
— Увечері я полечу до Єгипту, — оголосив Серпокрилець, і від цієї перспективи у нього одразу поліпшився настрій. Він відвідав усі міські пам’ятники і довгий час просидів на верхівці церковного шпиля. Де б він не з’являвся, всюди цвірінькали горобці і перешіптувалися між собою:
— Який вишуканий іноземець!
Отже він був дуже собою задоволений.
Коли зійшов місяць, він знову прилетів до Щасливого Принца.
— У тебе немає доручень в Єгипет? — гукнув він. — Бо я якраз вирушаю у путь.
1
Страстоцвіт, або пасифлора, — декоративна витка рослина. За легендою квітка пасифлори є символом християнської віри (