— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — молив Принц. — Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч.
— На мене чекають у Єгипті, — відказав Серпокрилець. — Завтра мої друзі летять на Другий Водоспад. Там, серед очерету, ховається гіпопотам, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Всеньку ніч дивиться він на зірки, а коли загоряється вранішня зоря, у нього вихоплюється вигук радості, а потім він знову замовкає. Опівдні приходять жовті леви на водопій. Очі в них — як зелені берили, а ревіння голосніше за гуркіт водоспаду.
— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — мовив Принц. — На околиці міста я бачу на горищі юнака. Він схиляється над паперами на столі, й у склянці біля нього стоїть букетик засохлих фіалок. Юнак має темне жорстке волосся, губи його червоні, як гранат, а очі великі та мрійливі. Він намагається закінчити п’єсу для Режисера Театру, але дуже змерз і не може писати далі. Його грубка холодна, і він мало не непритомніє з голоду.
— Я залишуся з тобою ще на одну ніч, — погодився Серпокрилець, який мав по-справжньому добре серце. — Віднести йому ще один рубін?
— Гай-гай! Я більше не маю рубінів, — відповів Принц. — У мене залишилися тільки очі. Вони зроблені з рідкісних синіх сапфірів, які привезли з Індії тисячу років тому. Виклюй один із них і віднеси йому. Він продасть самоцвіт ювелірові, купить дрова й допише п’єсу.
— Дорогий Принце, — заперечив Серпокрилець, — я не можу так учини ти, — і розплакався.
— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — сказав Принц. — Чини, як я звелів.
І Серпокрилець виклював око у Принца й полетів до горища студента. Залетіти всередину було дуже легко, бо у даху зяяла дірка. Через неї він увірвався до кімнати. Юнак схилив голову на руки, отже не почув тріпотіння пташиних крил, а коли підвів голову, то побачив, що на зів’ялих фіалках лежить прекрасний сапфір.
— Мене починають цінувати, — зрадів він, — це подарунок якогось великого шанувальника. Тепер я зможу дописати свою п’єсу, — і він засяяв од щастя.
Наступного дня Серпокрилець полетів до гавані. Він умостився на щоглі великого судна і дивився, як матроси витягають тросами важкі скрині з трюму.
— Раз-два — вгору! — вигукували вони, тягнучи чергову скриню.
— Я лечу до Єгипту! — крикнув Серпокрилець, та ніхто не звернув уваги, а коли зійшов місяць, полетів він назад до Щасливого Принца.
— Я хочу попрощатися з тобою, — гукнув він.
— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю! — молив Принц. — Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч!
— Вже зима, — відповів Серпокрилець, — і скоро тут літатиме холодний сніг. У Єгипті сонце гріє зелені пальми, і крокодили вилежуються в глині, озираючись спроквола навкруги. Мої друзі-ластівки в’ють гнізда у храмі Юпітера в Баальбеку, а рожево-білі горлиці споглядають на них і туркочуть. Дорогий Принце, я мушу тебе покинути, але ніколи не забуду, і наступної весни принесу тобі два прекрасних самоцвіти замість тих, що ти віддав. Рубін буде червонішим за червону троянду, а сапфір — синій, як море.
— Внизу на площі, — мовив Щасливий Принц, — стоїть дівчинка, що продає сірники.
Вона впустила сірники в калюжу, і ті зовсім розмокли. Батько відлупцює її, якщо вона не принесе додому грошей, тож вона плаче. В неї немає ні черевиків, ні панчіх, а на голові — ні хустинки, ні капелюшка. Виклюй у мене друге око і віддай його дівчинці, і тоді батько її не битиме.
— Я залишуся з тобою ще на одну ніч, — погодився Серпокрилець, але не можу виклювати тобі око. Адже ти осліпнеш!
— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — сказав Принц. — Чини, як я звелів.
І Серпокрилець виклював друге око Принца і полетів з ним униз. Він пронісся повз дівчинку і встромив самоцвіт їй у долоньку.
— Яке гарненьке скельце! — зраділа дівчинка і побігла сміючись додому.
Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца.
— Ти тепер сліпий, — мовив він, — і я залишуся з тобою назавжди.
— Ні, Серпокрильцю, — заперечив бідолашний Принц, — ти мусиш летіти до Єгипту.
— Я залишуся з тобою назавжди, — твердо сказав Серпокрилець і заснув біля ніг Принца.
Увесь наступний день він сидів на плечі Принца й оповідав йому про те, що бачив у чужих краях. Він розказував про червоних ібісів, що стоять довгою шерегою уздовж берегів Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про Сфінкса, старого як світ, що живе у пустелі і знає все-все: про купців, що повільно ступають поруч зі своїми верблюдами, з бурштиновими чотками в руках; про Царя Місячної гори, чорного як смола, котрий молиться на величезний кришталь; про велику зелену змію, яка спить у пальмовому дереві і годувати яку медовими пряниками приходять двадцятеро жирафів; про пігмеїв, що плавають великим озером на гігантському пласкому листі та постійно воюють з метеликами.