— Серпокрильцю, друже мій милий, — перебив його Принц, — ти розповідаєш про дивовижні речі, але найдивовижніше у світі — це страждання людські. Немає Таємниці більшої, ніж ця Таємниця. Політай над містом, любий Серпокрильцю, і розкажи про все, що побачиш.
І Серпокрилець літав над великим містом і бачив, як веселяться багатії у своїх розкішних будинках, коли під їхніми дверима сидять жебраки. Він залітав у темні провулки й бачив бліді личка голодних дітей, що байдуже позирали на чорні вулиці. Під аркою мосту лежало двійко хлопчаків — вони міцно обнялися, щоб хоч трохи зігрітися.
— Як їсти хочеться, — жалілися вони.
— Тут не можна лежати! — загорлав на них вартовий, і вони вийшли з-під мосту просто в дощ.
Потім Серпокрилець прилетів назад і розповів Принцові все, що бачив.
— Я весь вкритий листковим золотом, — сказав Принц, — ти мусиш його обірвати, клаптик по клаптику, і віддати отим бідолахам; живі завжди гадають, що золото може їх ощасливити.
Клаптик по клаптику відривав Серпокрилець щире золото, поки Щасливий Принц не зробився зовсім тьмяним і сірим. Клаптик по клаптику віддавав Серпокрилець щире золото біднякам, і личка дітей потроху розрум’янились, і вони сміялися та гралися в різні ігри на вулиці.
— Тепер у нас є хліб! — вигукували вони.
А потім випав сніг, а за снігом ударив мороз. Вулиці здавалися вилитими зі срібла — такі вони були яскраві та блискучі; довгі бурульки звисали, як кришталеві кинджали, з краю дахів; усі одягнулися в хутро, а хлоп’ята у червоних шапочках каталися на ковзанах.
Бідолаха Серпокрилець замерзав дедалі більше, але не збирався залишати Принца, бо дуже його любив. Він клював хлібні крихти біля пекарні, коли пекар не дивився, і тріпотів крилами, аби зігрітися.
Й от прийшов час, коли він збагнув, що помирає. Востаннє злетів Серпокрилець на плече Принца.
— Прощавай, любий Принце! — прошепотів він. — Дозволь мені поцілувати тобі руку.
— Радий, що ти нарешті вибираєшся до Єгипту, — мовив Принц. — Ти пробув тут надто довго. Але поцілуй мене у вуста, бо я тебе люблю.
— Не до Єгипту я вибираюся, — сказав Серпокрилець, — а до Оселі Смерті. Смерть — сестра Сну, правда ж?
І він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав мертвий до його ніг.
І тої самої миті пролунав дивний звук усередині статуї, мовби щось розбилося. То свинцеве серце Принца розкололося навпіл. Очевидячки, мороз і справді був лютий.
Рано-вранці наступного дня Мер міста йшов через площу разом із Міськими Радниками. Проминаючи п’єдестал, він поглянув на статую.
— Господи, який жалюгідний вигляд має отой Щасливий Принц! — вигукнув він.
— Геть-чисто жалюгідний! — підхопили Міські Радники, які завжди погоджувалися з Мером. І всі вони залізли нагору роздивитися як слід.
— Рубін випав із його меча, очі десь загубилися, і він більше не золотий, — оголосив Мер. — Власне, він не кращий за жебрака.
— Не кращий за жебрака, — підтакували Міські Радники.
— А тут іще якась мертва пташина у нього під ногами! — вів далі Мер. — Треба видати розпорядження, що птахам забороняється тут помирати.
І Міський Писарчук занотував Мерове розпорядження у записнику.
Статую Щасливого Принца зняли з п’єдесталу.
— Оскільки він уже не прекрасний, то й не корисний більше, — проголосив Професор Мистецтвознавства в Університеті.
Статую розплавили у ливарні, й Мер провів нараду Корпорації, щоб вирішити, як учинити з металом.
— Нам, певна річ, потрібна інша статуя, — сказав Мер, — і це мусить бути моє зображення.
— Моє, моє! — закричав кожен із Міських Радників, і всі пересварилися. Коли я востаннє їх чув, вони й далі сварилися.
— Що за чудасія! — здивувався старий майстер у ливарні. — Це розбите свинцеве серце не плавиться у печі. Його треба викинути.
І серце викинули на смітник, де вже лежав мертвий Серпокрилець…
— Принеси мені дві найдорогоцінніші речі з того міста, — наказав Господь одному зі своїх янголів, і янгол приніс йому свинцеве серце і мертвого птаха.
— Ти зробив вірний вибір, — погодився Господь, — бо у моєму Райському Саду це мале пташеня співатиме вічно, а у моєму золотому місті Щасливий Принц возсилатиме мені хвалу.
