— Дивись, дивись! — гукало Трояндове Деревце. — Ми вже створили троянду!
Але Соловушка не відповіла — вона лежала мертва у високій траві, й серце її було наскрізь прохромлене шипом.
Опівдні Студент прочинив вікно й визирнув у сад.
— Ого, мені неймовірно пощастило! — закричав він. — Ось і червона троянда! Я не бачив такої троянди ніколи в житті. Вона така прекрасна, що безсумнівно має якусь довгу наукову назву латиною, — і він нахилився й зірвав квітку.
Потім він надяг капелюха і побіг до домівки Професора, стискаючи троянду в руці.
Донька Професора сиділа на ґанку і пряла синю шовкову нитку, а біля її ніг вмостився маленький собачка.
— Ви сказали, що танцюватимете зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, — проголосив Студент, — ось найчервоніша троянда на світі. Ви пришпилите її сьогодні увечері біля серця, ми танцюватимемо, і я говоритиму вам, як палко вас кохаю.
Але дівчина нахмурилася.
— Боюся, вона не пасує до моєї сукні, — відрізала вона, — до того ж племінник Камергера надіслав мені справжні коштовності, а хто ж не знає, що коштовності набагато цінніші за квіти.
— Ох, яка ж ви невдячна! — сердито відповів Студент, жбурнув троянду на землю, й вона впала в калюжу, де її переїхав віз.
— Я — невдячна? — вигукнула дівчина. — А от ви — нечемний грубіян! Хто ви зрештою такий? Усього лише Студент. Гадаю, ви навіть не маєте срібних застібок на черевиках, як у племінника Камергера, — і вона підвелася зі стільця та зникла в домі.
— Яка безглузда річ — Кохання! — бурмотів Студент, вертаючись назад. — Воно і вполовину не таке корисне, як Логіка, бо нічого не доводить, а ще завжди говорить про те, що ніколи не трапляється, і примушує вірити у таке, чого не існує. Власне, від Кохання немає жодної користі, а у наш час користь — понад усе. Повернуся-но я до своєї Філософії та вивчатиму Метафізику.
Отак він прийшов до своєї кімнати, витяг товстелезну запорошену книжку і заходився читати.
Себелюбний велетень
Кожного пообіддя дорогою зі школи дітлахи забігали гратися у саду Велетня. Сад той був великий і гарний, зарослий м’якою зеленою травою. З трави піднімалися чудові, мов зірки, квіти, а ще там росли дванадцять персикових дерев, на яких навесні розпускалися ніжні рожево-перлисті пуп’янки, а восени гілки аж гнулися від багатого врожаю плодів. На деревах сиділи пташки і виспівували так солодко, що дітлахи навіть ігри свої припиняли, аби послухати їх. «Які ж ми тут щасливі!» — гукали вони одне до одного.
Настав день, коли Велетень повернувся додому. Він гостював у свого приятеля — корнуольського людожера, що мешкав далеко на заході країни, — і провів у нього цілих сім років. По закінченні тих семи років він сказав усе, що заведено говорити, бо був не надто красномовний, і намірився повернутися до свого замку. Приїхавши, він побачив, що в його саду граються діти.
— А ви тут що робите? — загарчав він таким страшним голосом, що діти стрімголов повтікали.
— Мій сад — це тільки мій сад, — сказав Велетень, — кожний мусить це розуміти, і я нікому не дозволю гратися тут, — окрім самого себе.
І він вибудував височенну загорожу довкола саду, та ще й вивісив попередження:
Цей Велетень був самозакоханим скнарою.
Бідолашним дітлахам тепер не було де гратися. Спробували вони гратися на дорозі, але там було повно пилу та твердого каміння, і це їм зовсім не сподобалося. Вони ходили попід високою загорожею після уроків і розмовляли про чудовий сад, який за нею ховався. «Які ж ми були там щасливі!» — зітхали вони.
Прийшла Весна, і в усьому краї розцвіли квіти і вилупилися пташенята. І тільки в саду Велетня-скнари стояла Зима. Пташки не хотіли там співати, бо в тім саду не було дітей, і дерева забули, як квітнути. Одного разу прекрасна Квітка підняла була голівку з трави, та побачила суворе попередження — і так шкода їй стало тих дітлахів, що вона знову пірнула під землю і заснула. Задоволені були лише Сніг та Мороз. «Весна оминула цей сад, — раділи вони, — і ми пануватимемо тут цілісінький рік». Сніг укрив траву своїм великим простирадлом, а Мороз розмалював усі дерева сріблом. Потім вони запросили у гості Північний Вітер, і той примчав, закутаний у хутро. Він цілісінький день носився над замком і переламав і здув усі димарі.
— Яка чудова місцина, — виголосив він. — Треба покликати у гості Град.