— А нора! Мені вже давно пора, — суворо мовив Семен, готуючи пістолі. — Ось Івана-джуру жаль! Молоде ще, не нажилося!
— Мо’, Івана ще й можна врятувати, — сказав Вогневик, пильно приглядаючись до лави кримчаків, які невблаганно зближалися. — Окрім того, Чорну Грамоту треба було б січовикам передати. Не хочеться мені, щоб вона знову в турецькі землі потрапила. її місце тут, на вкраїнській землі. Гей, джуро, прошу тебе як батько: бери Чорну Грамоту, заховай гарненько, скачи між нами. Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-характерника, йому Чорну Грамоту передаси.
— Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!
— Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небувала! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!
— Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, ховаючи чорний сувій на грудях.
— Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє вершників врізались тараном між лави ногаїв.
Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним заслоном.
Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро ворогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на старших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татарською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: розрубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.
Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козацьких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вогнепальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, покликали мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.
Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх козацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.
— Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…
Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця багряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.
— Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогневикові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, товариство, з братами нашими!
Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих запорожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…
За вікном плив місяць, мерехтів сніг. Володька дивився на мене зачудовано.
— Казка. Ніхто не повірить.
— Треба знайти, — втомлено заперечив я. — Знайти місце поховання. Уявляєш собі? Підтвердження генетичної інформації. Це ж ціла епоха.
— А координати?
— Відомо не так уже й мало. Дівич-скеля. Недалеко Дніпро…
— Дівич-гір повно на Вкраїні, — усміхнувся Володька. — А Дніпро простягнувся на сотні кілометрів…
— Все’дно знайдемо, — вперто сказав я. — Дай отямитися, подумати. Треба знайти розумних хлопців — археологів, істориків. Допоможуть. Тут потрібний не поспіх, а мудрість…
— Гаразд. Я згоден з тобою. Що зможу — допоможу. Ате скажи мені, звідки інформація в тобі, в твоїх генах про долю Вогневика? Не був же він твоїм предком після своєї смерті? Практично не міг бути…
— Чому ти так механістично підходиш до проблеми генетики? — сказав я. — Крім особистого генетичного коду, може існувати колективний, природний…
— Де?
— У єдиному полі. Хіба ми знаємо всі канали, по яких іде інформація світу?
— Цікава думка. Ось моя рука. Будемо бити в цю скелю. І все-таки — чи не нафантазувала твоя підсвідомість? Га? Мов у сні? Відома інформація сплітається у небувалі поєднання…