Дев’ятнадцять років. Медсестра. Працює в обласній лікарні, у відділенні професора Сенченка. Ага, це так званий біотрон. Герметичні палати з штучним кліматом. Експериментальне лікування гіпертонії та інших хвороб… Може, стимулювати гіпертонію та лягти в той самий біотрон? Пару тижнів полежати. Можна познайомитися, розговоритися. Хм, план непоганий. Тільки ж як підняти собі тиск? Порадитися з шефом? Він заборонить такий експеримент. А звернешся до знайомих студентів-медиків — відмовляться. Скажуть — кримінал. Ні, це не підійде, треба щось інше. Що ж?
Живе на Куренівці. Наймає кімнатку в старої самотньої жінки. Вулиця Покручена, 10. Гм, цікава назва. Покручена. Як і оця справа, що він зайнявся нею. Далі — біографія. Не вельми складна. Батько зник. Мати померла. Дівчину забрали в інтернат. Там закінчила десятирічку, потім курси медсестер. Переїхала до Києва, живе тут другий рік. Замкнута, друзів не має. Оце і все. Скупо. Майже нічого. Горішок твердий, мабуть, непросто розгризти. Що ж придумати? Хіба познайомитися з господинею? А як? Просто так зайти: здрастуйте, я ваша дядина?! Вижене, не захоче розмовляти. Треба якось офіційно. Скажімо, під виглядом монтера. У вас аварійна лінія і так далі. Треба перевірити. Можна поратися скільки завгодно. І поговорити з господинею. А потім… потім час покаже… Отже, вирішено.
Григір згорнув записи, заховав. Вийшов до трамвайної лінії, доїхав до Червоної площі. Вирішив зайти додому. Він жив на Андріївському узвозі у своїх односельців, які виїхали до Києва ще в передвоєнні роки. Діти їхні загинули на фронті, а двійко старих — їм було вже за сімдесят — доживали віку, отримуючи за дітей невелику пенсію. Григора вони мали за сина.
Дід Микита був дома. Сидів у темній кухні на триногому стільчику, лагодив ветхі капці. Глянувши на Григора, усміхнувся в жовті прокурені вуса і, як завжди, хитрувато запитав:
— Ну як? Піймав якусь важну птицю?
— Літає, діду, ще літає, — у тон йому відповів Григір.
— То, мо’, реактивний візьмеш, щоб догнати? — Не вгавав дід Микита, попльовуючи в долоні.
— Обійдеться без реактивного. Пішки доженемо! — сказав Григір, щось шукаючи в комоді.
— Дивись, дивись, тобі видніше. Ех, парубче! 1 охота тобі було сищиком-пищиком ставати? Уже б, я понімаю, прокурором чи адвокатом: у всіх на виду, авторитет! А то трешся десь па задвірках, і ніхто про тебе не знає.
— А мені нічого й не треба, — весело мовив Григір, приміряючи потерті штани.
— Хіба що так! — скрушно похитав головою дід. — Кому що! Кому піп, кому попадя…
— А мені попівна! — підхопив Григір. — Не треба, діду Микито, мене жувати. Я вже жований-пережований. Поткнуся до своїх — мати й батько одразу: та що ти собі думаєш, краще б агрономом став, он поля які, а людей все менше, всі в міста біжать, паче там на асфальті пшениця родить!..
— Точно кажуть! — схвально кинув дід Микита. — Тямущий батько в тебе. І коваль, і косар, і механік. Куди не кинь — все мастак. А ти — просто так.
— Ого, ви вже в риму говорите! — жартівливо сказав Григір. — Може, поетом станете на старості?
— Поетом чи пенсіонером, а незгірше тебе бачу, що й як, — розсердився дід. — Куди те дрантя тягнеш на себе? Здурів? У дурдом захотілося?
— А чого ж воно лежатиме? — посміхнувся Григір. Одягнув штани, стару спортивну куртку. — Нині, діду, мода така…
— Еге, скоро дівчата лопухом прикриватимуть сором, — несхвально зітхнув дід. — Кінець світу настає. Ну, як хочеш. Охота тобі дражнити собак. Непутящий ти, Григоре, хоч і люблю я тебе.
— Нічого, нічого, діду, — заспокійливо сказав Григір. — Колись я розповім, що й до чого. А тепер вип’ю чайку — та й до праці!
— Теж мені праця — не бий лежачого. Пий, пий чай, там Мокрина в термосі залишила. І сирнички із сметаною у судничку.
Григір попрощався з дідом, вийшов на вулицю. Вирішив одразу їхати на Куренівку.