Выбрать главу

— Що я? — 3 викликом озвалася Галя.

— Ви… яке скельце маєте?

— Не чорне. Адже ви так подумали? Правда?

— Ні.

— Не кажіть неправди. Я ж бачу. У вас на обличчі все написано. Але тут ви помиляєтесь. Я ненавиджу будь-які скельця. І чорні теж. Я хочу дивитись на світ просто. Бачити його таким, як він є.

Дощ раптово перестав. З дахів злетіла зграя білих та сизих голубів, радісно хлюпалася в прозорій, ще нескаламученій калюжі. Над каштанами спалахнула веселка. Люди сипонули на вулицю. Галя зупинилася, підняла обличчя вгору. Григір зиркнув на неї. Вона милувалася райдугою.

— Отже, не все в світі погано? — тихо озвався вій.

— Ця краса ще більше підкреслює гидь людську, — заперечила дівчина.

— Навіщо ж тоді ви працюєте в лікарні?

— А чому б там і не працювати? — здивувалася вона.

— Лікувати гидь людську? — В тон їй запитав Григір.

— Ми лікуємо тіло, — сухо сказала дівчина. — Все інше — справа самої людини. А прегарні слова — полова. Невже й ви….

— Що?

— …полюбляєте їх?

— О ні. Але мені здалося, що ви занадто траурно дивитеся на світ.

— Не траурно, а справедливо. Коли бачу блощицю, то не називаю її метеликом. Не люблю фантастів за це. Вигадують прекрасне майбутнє, рожеві планети, осяйних людей. Де вони візьмуться, з кого? Нема ніякого розуміння причинності. З поросяти не виросте лев, з курки орел.

— Ви не любите фантастики?

— Оптимістичну — ненавиджу. А серйозну люблю.

— А які ваші улюблені книги?

— Ви будете сміятися.

— А все-таки?

— Конан-Дойль. Пригоди Шерлока Холмса.

— Правда? — зрадів Григір. — Тоді ми з вами однодумці. Я змалку люблю ці книги. А що вам у них подобається?

— Сам Шерлок, — замріяно сказала Галя, дивлячись на щебетливих дітей у сквері. — Справжній лицар.

— Чому лицар?

— Аякже. Одразу поспішає на поміч скривдженим. Про себе не думає. Зневажає небезпеку. І разом з тим знає ціну світові.

— Як? — Не зрозумів Григір.

— Хіба ви забули? Він скептик. Він знає, що люди підлі, нікчемні, заздрісні, брудні. А все-таки допомагає їм. Бо жаліє. Прекрасний герой.

— Криміналіст? — Ніби запитуючи, озвався Бова.

— То й що? — 3 викликом заперечила дівчина. — Нема брудної роботи. Аби на благо. Лікареві доводиться щодня мати справу з брудом. І педагогові. А тим більше — криміналістам.

— Це правда.

— Ага, згодні. Та що я кажу, ви ж юрист. І добре знаєте про все це. Слухайте, Григоре, — зненацька підскочила Галя, — а чому б вам не стати Шерлоком? Га? Це тобі не прокурор чи адвокат. Цікаво, інтригуюче. Погоня, переслідування, розкриття таємниці…

Хлопець відчув, як щоки починають палахкотіти. Чи вона щось знає, чи так, випадково? Що робити? Як вийти з ідіотського становища? Змовчати? Пізніше може статися катастрофа. Сказати — не знати, як вона зреагує!

— Я про це вже думав.

— Серйозно?

— Так.

— Це чудово! Тоді ви зможете написати розповіді про новітнього Шерлока. Бо сучасні детективи нецікаві. Поверхово, без психології.

— Треба ж мати талант.

— А ви пробували?

— Вірші. А прозу — ні.

— Я теж вірші пишу, — призналася Галя. — Тільки нікому не читаю.

— Чому?

— Нема подруг. Хіба своїй бабусі, так їй нецікаво. Недавно написала великого вірша.

— Про що?

— Про любов, — зітхнула Галя.

— Прочитайте мені? — попросив Григір,

— Спочатку ви мені.

— Гаразд. Тільки який з мене поет? Так, графоманство.

— Все’дно. Важлива не форма, а зміст. Коли читають друзям, все звучить інакше, ніж зі сцени.

— Це правда. Тільки де ж читати? Прямо на вулиці?

— Можна й на вулиці, — сказала вона. — Звернемо вбік, праворуч. Ця вулиця веде до зоопарку. Там тихо.

— Згода. Тільки спочатку зайдемо в кафе. Посидимо, пообідаємо. Я свої примітиви прочитаю вам за столиком, а ви — про любов — на вулиці. Домовилися?

— Домовилися, — ласкаво всміхнулася дівчина.

Вони зайшли до кафе. Сіли за крайнім столиком на відкритій веранді. Підкотилася повненька офіціантка, витягла з кишені блокнот, запитливо глянула на гостей.

— Обідати не буду, — попередила Галя. — Так що-небудь.

— Каву, — сказав Григір, — тістечка, яблука.

Дівчина схвально кивнула головою. Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася вона.

— Мені дивно…

— Що?

— Минуло менше години, а здасться — пропливли роки.

— І мені так здається, — прошепотіла вона. — Гарно. Ніколи так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.