Зарозумілий і пихатий Кирило не міг пробачити цій жінці її розуму, слави серед простолюду, та чи не найбільше його дратувала довіра і повага до неї магістрату, який церква хотіла прибрати до рук.
— Вона надто щира й добросердна, Гієрокле, — важко мовив Орест. — Тому і не йме віри нечуваній підлоті, що шириться довкола стараннями недоброзичливців. А може й справді вона не хоче порятунку?..
— Не вірю, що Гіпатія змирилася з долею! — поривчасто мовив Гієрокл.
— Ти так вважаєш? — з надією спитав префект. — Хтозна, можливо, Гіпатія послухає тебе. Тим більше, що ти на власні вуха чув п’яні похваляння й погрози цього вошивця Амонія. Так… Єпископ виявився меткішим і підступнішим, ніж я думав. Ці покидьки баритися не будуть…
Запала мовчанка. Гієрокл не зводив з Ореста занепокоєного погляду. Що скаже він. досвідчений і розважний? Склавши руки на грудях, префект важко пройшовся по залі. Враз, ніби спіткнувшись об щось, зупинився. Глухо проказав:
— Наполягай, щоб Гіпатія не йшла вранці до Мусейону. На неї напевно чатуватимуть саме там. Нехай візьме щонайцінніше і поспішить до трієри, яка чекатиме біля причалу, там, де лежить базальтовий сфінкс. Вона впізнає вітрильник. Мій слуга Августин проведе її на корабель. Я також… там буду.
…Ще вчора Гієрокл зачаровано слухав незрівнянну Учительку, мудру Гіпатію, яка, стоячи за кафедрою Мусейону, виголошувала перед натовпом сміливі думки. Воістину прекрасною була дочка Теона! Розумом перевершила вона свого батька. Людське поголосся і в чужодальні краї донесло славу про її неземну красу й неперевершену мудрість. Струнка, смаглява, з гордо піднесеною головою, вона скидалася на прекрасну статую, витесану чарівником Фідієм. Великі карі очі дивилися тепло й привітно, могли розворушити і найбайдужіше серце. Мова її була прониклива. Про найскладніші речі говорила переконливо, навертаючи слухачів на свій бік.
— Владарям, царям та імператорам завше потрібна була віра, яка б освячувала устрій і водночас тішила люд примарою майбутнього благоденства, — рекла Гіпатія. — Християнство найбільш підходить імперії, її ревним захисникам…
Юрбі така сміливість думок, сказаних уголос, припала до душі. Прокотився схвальний гомін. І тут же, затамувавши подих, люди з потроєною увагою наготувалися ловити наступні слова улюблениці.
— Озирніться, і ви побачите, в якій непомірній розкоші живуть патриції й негоціанти. І християнство освячує це, — Гіпатія зневажливо-гнівно показала рукою в бік осібного гурту багатіїв, що прийшли послухати знамениту речницю.
Пихаті міські мужі мовчали, сповнені злоби і ненависті. Проте йти геть не думали: чули за собою силу. Так і залишились стояти, слухаючи мову жінки, щоб принагідно звинуватити її у всіх смертних гріхах.
А Гіпатія продовжувала:
— Згасає минула велич Александрії як міста науки. Діяннями підлотників або ж просто нерозумних поховані прекрасні витвори древньої Еллади, Єгипту…
— Плотін, якого ти, Гіпатіє, іноді цитуєш, твердив, що беззаконня, які чиняться, не порушують загальної гармонії буття, — насмішкувато озвався хтось із гурту патриціїв. — Більше того, вони навіть необхідні, бо якщо є гімнасій,[91] то є переможці і переможені.
Гнівом спалахнуло обличчя Гіпатії.
— Саме в цьому і полягає містика діалектики Плотіна. Цю містику я відкидаю. А монахи, ці облудники й нікчеми, лжеці, і лицеміри, проповідують непротивлення злу, запевняючи, що Всевишній приготував найсмиреннішим спасенний притулок у раю. Однак це лише слова, за якими криється підступність можновладних. Натовп схвально загув…
Гіпатія перечитувала листи свого улюбленого учня Сілезія: «Прикутий до ложа, я диктував цей лист. О, якби ти отримала його, перебуваючи в доброму здоров’ї, моя мати, моя сестро, моя наставнице, котрій я зобов’язаний стількома благодіяннями і котра заслужила з мого боку всі почесні титули!»
Це був останній лист лівійця, писаний минулого літа, незадовго до його смерті. Язичниця і християнин, — вони знаходили спільну мову, обмінювалися листами. Сінезій, прийнявши християнство, постійно відчував незгоду своїх переконань з вірою. Що примусило його навернутись до Христового вчення? Адже Сінезій не міг не бачити, як між державою і церквою точиться гостра боротьба за політичну владу. Його хвилювало майбутнє. Яким воно буде?
Колись Сінезій з гіркотою зронив: «Мені нічого не залишилось, як тікати зі своєї батьківщини… Ми всі безсилі… Пентаполь[92] проклятий богами… Пентаполь задавлений, він умер, він закінчив своє існування…»
91
Гімнасій —