— Судячи з віддалі, це десь у районі Сурату? — поцікавився Микола Олексійович.
— Ви не помилились, професоре. Втім, я, здається, розумію, куди ви хилите. Так, колись саме у французьку факторію Сурат прибув ваш земляк з таким дивним прізвищем…
— Почекайбрат, — підказав Микола Олексійович.
— От-от, — підтвердив Бхабані. — Козак Почекайбрат. Мені розповідав про нього доктор Сінгх.
Бандура, витираючи хусточкою великі краплі поту з чола, замислено проказав:
— Три десятки років мені доводиться стикатись із раритетами минулого, вивчати культурні надбання країн і народів, вік яких обчислюється не однією сотнею років, і кожного разу пересвідчуюсь, наскільки тісно зв’язані ми з минулим. Як тісно переплетені долі людські, як тісно злилися воєдино минуле, сучасне і… майбутнє! Простір і час спресувалися у своєрідний хвильовий пакет, як говорять у вас, фізиків.
Нарешті машина повільно зрушила з місця. Ткачук полегшено зітхнув: спеку він переносив кепсько. Вітерець, що залітав у салон автомобіля, подіяв збадьорююче, і Сашко звернувся до Бхабані з запитанням:
— До речі, а що тепер у Сураті? Наскільки мені відомо з газет, він вважається світовою столицею ювелірних алмазів?
— Так воно і є. В цьому невеликому місті обробляється близько дев’яноста п’яти процентів алмазної сировини Індії.
— В такому разі підтверджується гіпотеза професора Сошенка, що саме уздовж західного узбережжя Індостану, одного з ребер геокристала Земля, сконцентровані великі запаси корисних копалин, — підсумував розмову Микола Олексійович, коли наш автомобіль підрулював до готельного під’їзду.
Три дні, дані нам для акліматизації, ми присвячуємо знайомству з Бомбеєм. Бхабані Сагар з гордістю демонструє нам «намисто Бомбея» — знамениту набережну Мерін-дрейв. Мандруючи вулицями гігантського мегаполіса, ми подумки бачимо поряд з собою Аркадія Олександровича, його супутників, Крішана Прасада. Усвідомлення цього посилює відчуття відповідальності: швидше б розплутати клубок загадок, який привів на індійську землю наших співвітчизників багато років тому.
З висоти дванадцятого поверху ультрасучасного паралелепіпеда із сталі й бетону — готелю «Тадж Махал», в якому нас гостинно розмістили, нашому зору відкриваються знамениті «Ворота Індії». Такою ж бачили цю монументальну арку й учасники експедиції Сошенка. Втім, не зовсім такою. Хто міг тоді припустити, що саме тут Індія виставить за ворота останній англійський окупаційний загін і зачинить за ним двері? Назавжди. Звідси, перш ніж ступити на борт корабля, англійські «томмі» не без жалю кидали прощальні погляди на невпокорену країну.
Тут же, відразу за аркою, осідлав бронзового коня легендарний вождь маратхів Шіваджі. Це знову наближає нас до тих далеких часів, коли проти могольських завойовників у лавах маратхського війська воював запорозький козак Андрій Почекайбрат. Так, ніщо не зникає безслідно. Ми лише маленька ланка того, що зветься буттям. Ми у полоні вічності. Те, що ми звикли називати минулим, майбутнім, нинішнім, — насправді лиш мить вічності. Від таких думок робиться якось моторошно.
Ніч упала трохи несподівано, і мегаполіс у відповідь засяяв галактикою різноколірних вогнів, мов казковий гігант, усіяний мільйонами променистих намистин, від яких годі відірвати погляд. Але час відпочивати, набиратися сил. Попереду поїздка в Бангалор.
…Вирушаємо в путь удосвіта. Дорога, незважаючи на ранню пору, вже запруджена велосипедистами, переповненими автобусами, яскраво розмальованими двадцятитонними вантажівками «Тата» з саморобними амулетами. Посеред темно-сірої, блискучої від дощу бетонної стрічки малиновою каймою тягнуться кущі бугенвілії. Обабіч шосе смішно дрібочуть нав’ючені вухаті ослики.
До Бангалора добиралися майже півдоби: сезон дощів уже почався, і машина час від часу зупинялась перед суцільною водяною стіною.
— Над цією місциною, мабуть, особливо ретельно шефствує бог Шіва, — пожартував Микола Олексійович, коли ми, виїхавши з Хублі, близько години чекали, поки вщухне злива.
— Ось уже другий місяць він диригує цим водоспадом, — сказав Бхабані.
Немовби підтверджуючи сказане індійцем, Шіва розколов небо навпіл зигзагоподібною яскраво-жовтою смугою і в ту ж мить сердито гримнув на насмішників. Ми навіть здригнулися.
— Якщо так піде й далі, то без амфібії, по-моєму, не обійтися, — зітхнув Сашко.
— Помовч, — пробурчав я. — Теж мені — жертва комфорту.