Позаду п’ять місяців напруженої роботи. Старт зорельота «Індра» намічено на третє жовтня. Монтаж суперкомп’ютера завершений повністю ще на початку вересня.
Ми уже збиралися було вирушити на полігон, щоб прибути туди заздалегідь, але професор умовив нас поїхати на два дні в Майсур, де наприкінці вересня відзначається свято Дуссера. Приїхали ми якраз у розпал пишнобарвного торжества. Факельні процесії, народні гуляння, шум, гамір, веселощі, паради бойових слонів — і все це серед екзотичної рослинності, храмів та палаців. Незрівнянне видовище. Як це контрастувало з тим, що поруч готується здійнятись у космічне безмежжя сріблястий корабель, дітище сотень і тисяч людських рук. Але одразу ж ловлю себе на думці: чому контраст? Це і є та нерозривна єдність буття земного й буття космічного, єдність минулого, сучасного і майбутнього. Тож нічого дивуватись психології індійця, який переконаний, що земні століття — лише мить в океані буття і що минуле значно тісніше зв’язане з сучасним і майбутнім, ніж це здається на перший погляд.
…Полігон Тхумба поблизу Трівандарама, столиці штату Керала. Неподалік — Космічний центр імені Вікрама Сарабхаї, батька індійської космічної програми.
Стрімко, як завжди у тропіках, спадає ніч, над головою з’являється жовтий човник. Місяць тут не такий, як у наших широтах. Біля екватора нічне світило зараз нагадує пірогу з задертими гострими кінцями, що гойдається в чорному безгомінні. Зорі дивовижно великі і яскраві. Вони висипають на небо відразу, як тільки сонце поринає в океан. Оповиті лагідною прохолодою південної ночі, ми з Сашком милуємось дивовижно прекрасними зоряними світами, які заплутались у верховітті пальм.
Мені раптом згадалися рядки Уолта Уїтмена:
«Сьогодні перед світанком я піднявся на вершину гори і побачив усіяне зорями небо.
І сказав моїй душі: «Коли ми оволодіємо всіма цими світами Всесвіту і всіма їх насолодами, і всіма їх знаннями, чи буде з нас доволі?»
І моя душа сказала: «Ні, цього мало для нас, ми підемо мимо і далі».
На кількох дорогах, що ведуть до полігона, зринає музика. На землі також засвічуються зорі, переморгуючись із небесними. Це люд з навколишніх сіл і з міста поспішає зблизька побачити старт ракети. В руках ліхтарі, факели. Вже можна розрізнити обличчя. Ось старий брахман з розмальованим чолом і довгою сивою бородою. Молода мати у сарі тримає на руках малюка, другий підтюпцем біжить слідом. Старики, молоді й літні жінки, чоловіки, юнаки, діти… Наче паломники, спішать вони до рукотворного космічного храму. Біля загорожі натовп зупиняється. Підходять все нові і нові сотні людей.
І ось спалахують прожектори, освітлюючи красень-корабель. Його срібляста обшивка прикрашена емблемою із зображенням древнього індійського символу — Сур’ї, сяючого старця, що втілює Сонце, він несеться в небесні простори на позолоченій колісниці, запряженій семіркою коней.
Але що це? Угорі над ракетою раптом загораються різноколірні вогні, позначивши вершини гігантського просторового додекаедра. Його ребра — жовті, зелені, червоні, сині світлові промені, що з’єднують вершини, ритмічно спалахують і гаснуть. Між ними зависають три зелені куби, які поступово перетворюються в… скарабея, чашу і додекаедр. Ще мить — і фантоми щезають. Натомість всередині світлового тримірного каркаса, немов у голографічному кінофільмі, пропливають об’ємні постаті, обличчя. І ми впізнаємо їх: ось Демокріт разом з Сехемхетом ідуть пустелею до піраміди, збирає троянди в саду храму Ізіди прекрасна Серісіс, веде суперечку-диспут з натовпом високочолий старець Сократ, стоїть на фортечній стіні Архімед і спостерігає, як горять запалені ним з допомогою чаші кораблі римлян, виголошує промову перед натовпом у Мусейоні Гіпатія, хвацький запорожець Почекайбрат про щось розмовляє з королівськими мушкетерами, продирається крізь джунглі експедиція Сошенка, йдуть досліди в лабораторії експериментальної кристалооптики…
Різноколірний додекаедр гасне. На світловому табло, змінюючи одна одну, чергуються цифри: 10, 9, 8, 7, 6… Останні секунди перед стартом. І ось уже водоспад яскраво-червоного, аж сліпучого вогню рине на землю. Над нами наче заяріло сонце. Стало видно як удень. На барабанні перетинки тисне диявольський гуркіт.
— Пішла! — радісно волає Сашко.
Космічний корабель набирає швидкість, поступово перетворюючись в одну з міріадів зірок, які кліпають у чорному безмежжі над нашими головами. Міжзоряна ракета, немов стріла, що летить крізь віки, мчить назустріч невідомості.