У словах жерця звучала неприхована погроза. Але звідкіля Менхересу відомо про кришталевого скарабея — дарунок першого Демокрітового наставника, мідійського мага Гамількара? Що за цим криється?..
Напоєна враженням збіглого дня свідомість ще бадьорилась, однак ніч брала своє: Демокріт пірнув у безвидивний сон. Але солодка мить жаданого спочинку виявилась нетривкою. Коли небокрай заяскрів кольорами погідної днини, знадвору донеслось:
— Учитель кличе тебе, елліне!
Голос належав Мертатону — жерцю-уебу[33] храму бога Тота. Жрець двічі коротко вдарив у двері:
— Зустрінемось неподалік будинку Псіура.
Уп’яте зацвіли пальми дум.[34] Уп’яте, відколи Демокріт ступив на Чорну Землю, Великий Хапі[35] готувався поділитися священною водою з ненаситними пісками й розжалобити володаря пустелі Сета.
Уп’яте на очах елліна покровитель вод, трав, дерев і всього живого — благословенний Озіріс викликав усміх навіть у секер-анх — «живих мертвих». Кінцю водопілля[36] раділи навіть ці безсловесні раби, немилосердно шмагані жорстокими наглядачами-меджаями,[37] котрі перекладали на мову шкіряних нагаїв один із законів фараона Хуфу-Хеопса: «Раб завжди і постійно повинен відчувати своє нице становище».
Демокрітові спав на гадку уривок із давнього рукопису: «Трепет охоплює тих, хто бачить Хапі, коли струменіє він. Поля сміються, й береги затоплені. Зростають богам офіри, світлішають обличчя людей, і радіє серце богів…»
І справді. Промінилися обличчя немху,[38] котрі в ноті чола працювали на полях або займалися ремеслом. Усі вони з нетерпінням очікували дня, коли нарешті візьмуться до куцих наділів життєдайного мулу, родючого дарунка священного Хапі. Хвала тобі, Озірісе!
Від Нижнього Єгипту до Верхнього, від краю квітнучого папірусу до краю квітнучого лотоса виблискували води могутньої ріки. Відбивалися в них перисті верхівки фінікових пальм, піднімалися над водою на довгих черенках великі темно-зелені, зазубрені по краях лійкоподібні листки лотоса радуючи своїми пахощами людей і богів. Болотистими затоками у заростях лотоса нечутно ковзали рибальські човни, зроблені з в’язанок папірусу.
Квітнучий лотос… Яке прекрасне видовище! Дивишся і не можеш намилуватися. Квітка спливає й розпускається при заході Геліоса-Ра,[39] а закривається і йде під воду на світанку. Піднімається вода — з’являється лотос, спадає — лотос залишається на піску. Його листки вкриті восковим нальотом, і краплі води виблискують на сонці діамантами. Єгиптяни, немов справжні лотофаги — міфічні люди, що поїдали лотос, — полюбляли кореневища цієї рослини, а з її розмелених зерен пекли хліб. Недарма ієрогліфи у вигляді лотоса означали радість і задоволення…
Все літо поспіль у долині стояла вода, і лише з середини осені почала неспішно спадати, залишаючи за собою море білих і голубих лотосів. То тут, то там землероби вже заходились розпушувати мотиками свої ділянки. Невдовзі сівачі кидатимуть зерна у щедрий на вологу грунт. Слідом, виляскуючи бичами, пастухи поженуть отари овець: вони втоптуватимуть у землю зерно.
У великих калюжах, що залишились подекуди, хлюпалася риба. Неспішно чалапав босими ногами по воді, розігрітій спекотним Ра, пастух овечої отари. Шдсміюючись над собою, затяг веселу пісню: «Пастух ваш у воді. Вівці серед риб. Розмовляє він із сомом, здоровкається зі щукою. У воді ваш пастух…»
Цього разу водопілля Хапі було щедрим, тому й радів так простолюд. Другий день у Мемфісі, або Мен-Нофірі, як називали древню столицю фараонів місцеві жителі, тривали офіри на честь благословенного Озіріса. На третій, як і водилося, мали відбутись містерії покровителя усього живого.
Вулиці міста вирували. Люд поспішав до храмів, щоб ушанувати найповажаніших богів. Демокріт не переставав дивуватися засиллю сліпої віри єгиптян у надприродне. Віри, яка людину впокорювала, дурманила, робила сліпою іграшкою в руках можновладних. Навіть у далекій Елладі до жителів Олімпу ставилися стриманіше.
Склавши офіри, люди прямували на базар. Дві течії зіштовхнулися на закрутах вузеньких вуличок, проникали одна в одну, змішувалися й розтікались далі. Нічого строкатішого, ніж населення великих єгипетських міст, Демокріт не зустрічав: з війнами сюди припливала величезна кількість невільників, торгівля приваблювала купців зі всіх куточків Ойкумени, а чужинці, поглинуті місцевим населенням, давали змішані покоління, в яких з часом втрачалися найпротилежніші расові відмінності.
37
Меджаї —
38
Немху (букв.: сирота, бідняк) —