Численні будівлі, котрим упам’ятку були далеко ліпші часи, все ще вражали довершеністю форм, незвичністю архітектурних ансамблів. Навіть прекрасний мемфіський храм сонцесяйного Ра, збудований фараоном Амасісом,[47] не зміг би зрівнятися з предивним витвором невідомих майстрів. Гладенько оброблені плити білосніжного мармуру сяяли м’яким лагідним світлом. Жодних слідів з’єднань. Здавалось, уся споруда витесана з суцільної брили благородного каменю.
Трійко храмових споруд чудово збереглися. Молодий уеб попрошкував до однієї з них, де на базальтовій площадці лежали два сповнені величі й умиротворення сфінкси, відливаючи жовтим полиском полірованого каменю. Неквапом піднявся східцями до центрального входу. Під обсидіановим громаддям священного скарабея, підтримуваного чотирма грубезними колонами, жрець зупинився. Помахом руки звелів Демокріту йти за ним.
Знову скарабей! Звівшись на задні лапки й розправивши крила, жук немовби готувався злетіти. Його смарагдові очі, здавалось, застерігали кожного, хто б намірився втрапити до храму з лихими намірами. На колонах при вході виднівся напис-попередження: «Кожний, хто надумав учинити блюзнірство в обителі Пта, нехай стережеться. Анубісова помста чатує на зухвальця». Тут же було висічене зображення бога потойбічного світу з головою шакала.
Обабіч сфінксів височіли дві башти. У вибиті в них заглибини були вставлені дивні щогли, помережені ієрогліфами: «Ось високий пілон бога Едау; дві щогли стоять на своєму місці, щоб розітнути грозу «в небесній вишині». Невже саме тут кінчається влада Зевса-громовержця? Демокріт був здивований, хоча уже давно чув, що древні вміли рятуватися від блискавиці.
Тим часом Мертатон розчинився у пащі входу, звідкіль віяло холодом і чимось незбагненним, що невтримно вабило. Тамуючи подих, Демокріт переступив поріг загадкового храму.
Центральна частина зали стелі не мала. Сонячне проміння лилося додолу, виграючи на чорних базальтових плитах. Колони з темно-червоного граніту у п’ять, а то й шість людських зростів підтримували склепіння кільцеподібної галереї. Невідомий будівничий надав кам’яним стовбурам вигадливої форми фінікових пальм, струнких і ніжних. Залишалось тільки подивлятися, яким чином воші витримують громаддя гранітних архітаврів. У глибині своєрідного амфітеатру підносилась велична скульптура бога Пта — покровителя ремесла й мистецтв. Бог сидів за гончарним кругом і ліпив світ, що мав форму яйця.
Наступна зала була така ж простора, як і перша, однак ще більш урочиста і вишукана. Велетенські прямокутні колони з рожевого граніту підтримували плаский дах. Мармурові стіни гладенько відполіровані. Підлога вимощена плитами з білого і чорного каменю, подекуди вкрита листовим сріблом. Проникаючи крізь довгасті отвори в горішній частині масивних стін, сонячні промені відбивалися від мармуру, ковзали по висічених з чорного обсидіану статуях фараонів, вихоплюючи похмурі й зосереджені обличчя колишніх володарів Старого і Нового царства.
Демокріт зупинився, щоб уважніще розгледіти прекрасні хороми, однак Мертатон нетерпляче змахнув рукою, підкликаючи елліна до себе. Уеб спритно пірнув у непомітну з першого погляду розщелину в стіні. Протиснувшись слідом крізь вузький лаз, Демокріт опинився у напівтемному коридорі, не знаючи, як бути далі: жрець кудись запропастився.
Крок за кроком еллін обережно просувався вперед. Несподівано сліпуче сонячне світло розігнало напівтемряву. Якусь мить засліплений Демокріт стояв нерухомо. Коли очі призвичаїлись до світла, побачив високі, прикрашені різноколірними полив’яними плитками стіни квадратного приміщення без даху.
На плитках одне на одне наповзали кола, еліпси, квадрати, громадилися скупчення прямих і хвилястих ліній, творячи дивовижну гармонію. Погляд елліна ковзав по ієрогліфах. Ледь ворушачи губами, упівголос читав: «Летить він, той, що відлітає… Летить він од нас, о люди! Не на землі він більше, на небі..: Наче журавель, лине він до неба, цілує небо, мов сокіл, — як цвіркун, скочив він до неба… Радійте: він завоював горизонт!.. У твоєму човні веслує він, о Ра, у твоєму човні править на небі, і коли ти з’являєшся на обрії, він пливе з тобою в човні твоєму, о Ра, о сонце!..»
Хтось обережно торкнувся Демокрітового плеча. Здригнувшись од несподіванки, еллін різко обернувся. Побачив приязно усміхнене обличчя Сехемхета, заспокоївся.
— Ти вражений? — мовив учитель.
Цього разу на ньому була вузька настегонна пов’язка, прикрашена золотою облямівкою. Через праве плече звисала леопардова шкура. Слуга Велемудрого ще ніколи не поставав перед своїм учнем у таких строях.