Славний Левкіппе! Скільки тобі довелося зазнати на віку! Подорожувати в далекі краї, зустрічатися зі славетними мудрецями. Повставати разом з мілетцями проти персів, пережити страшну розправу, яку малоазійські завойовники вчинили над волелюбними еллінами. Після поразки повстання шукати притулку в Елеї, відтак в Абдерах…
Мудрий Гамількаре! Це завдяки тобі, одному з магів[12] Ксеркса, нащадкові мідійських жерців, Демокріт навчився коптської та перської мов, санскриту. Якими захоплюючими були твої розповіді про давнину, особливо коли читав напам’ять священні тексти… Якби ж такими були всі, кого іменують хранителями знань і мудрості!
Демокріту пригадалися гонористі дельфійські оракули та честолюбні афінські жерці, які поза очі присудили його до смерті за кпини над богами і розголошення таємниць елевсінських містерій.[13]
Оракули… Каста лицедіїв і брехунів, справжнісіньких пройдисвітів! Чого вартий лище Кобон, син Арістофанта! Щоб догодити спартанському цареві Клеомену, він примусив Піфію дати потрібні віщування. Оракул Періандр — той постійно складав офіри Дельфійському храму і його покровителям, цим шахраям та облудникам, майстерно підробляючи на догоду олігархам та їхпім друзям написи на золотих і срібних дарах, які мали б викликати прихильність численних богів Олімпу до ласих на славу і гроші вершителів долі людської.
Які люди простодушні! Вони постійно бояться лише одного — чимось не догодити богам…
Хаотичне плетиво думок, спомини про минуле безугавно роїлися у Демокрітовій голові наперекір Хроносу — безжальному і невблаганному пожирачеві часу, цього швидкоплинного, нерозгаданого сокровення природи. Наче спалахи блискавиці, народжувались і вмирали незабутні образи тих, кого знав, кого любив і ненавидів, з ким боровся.
Єством Демокріта оволодів щемкий неспокій. Ні, це не туга за минулим, за тим, що ніколи не вернеться. І не передчуття лиха, що підступно чатує на беззахисну жертву. Навпаки, цей несподіваний поворот у минуле віщує щасливу мить перемоги, яка в образі богині Ніке вже шурхотить своїми крилами. Демокріт прислухався. Йому і справді здалося, що ця невловимка ширяє тут, поряд. Він навіть розвів руки, щоб упіймати міфічну красуню. Однак збагнув, що то теплий вітерець доносить шелест розлогої крони платана крізь відхилений килим при вході до світлиці.
На порозі стояв Дамас. Несподівана братова з’ява нагадала Демокріту про» невблаганний поступ часу. Демокріт запитливо глянув на прибулого.
— Архонт[14] уже прислав варту, — невесело мовив той.
Демокріт визирнув у причілкове вікно. Обабіч мармурового перистилю,[15] що оточував сад, звідки линули чарівні пахощі квітів, стояло четверо озброєних скіфів. Степові варвари з берегів Понту Евксінського[16] віддавна наймалися на службу до еллінських полісів як стражі порядку. Старійшини охоче брали цих невибагливих, неговірких синів степу, які ревно виконували покладені на них обов’язки, піклуючись про життя, безпеку і недоторканність майна громадян. Охоронці були одягнені на еллінський кшталт, як звичайні гопліти, лише зброя — на поясі скіфський меч-акінак, при правому боці горит-сагайдак, химеристо вигнутий лук і розцяткований спис — видавала чужинців.
Один з них був за старшого. Мав упевнені рухи й гордовиту поставу. Уважний спостерігач міг помітити у дужій постаті кремезного скіфа риси, характерні для честолюбної людини, яка знає собі ціну. Це був відважний Агрот, у дружбі й щирості якого Демокріт ніколи не сумнівався. Залишивши обох юнаків під муром, Агрот попростував до будинку. Ступав легко, пружно, мов пантера. Демокріт мимоволі замилувався дим міцним, як казімійський дуб, і спритним, як нубійський лев, сином волелюбного кочового народу, якого не зумів підкорити навіть цар царів Дарій.
13
Елевсінські містерії —