Над майданом німувала тиша. Тим часом Демокріт продовжував:
— Колись давно наші предки не мали житла, не знали вогню, живилися випадковою їжею. Змінити життєвий уклад їх примусила нужда. Зрештото, кмітливість, руки навернули їх до культури. І ніщо інше, як розум людський, є мірилом усього, що діється довкруж. Проте все ще надто часто людина залишається сліпою іграшкою в руках природи і, як не сумно, у своїх власних. Далеко не завжди розум гарантує людяність, Іноді досить мерзенної чутки, щоб людина розпрощалася з життям. Досить згадати Клеона — верховного жерця Парфенона,[18] який звів облудний наклеп на Фідія, що той краде золото, відпущене на оздоблення статуй. І що ж? Філій був змушений випити цикуту. Той же Клеон звинуватив Анаксагора в богохульстві за те, що він назвав сонце вогняною брилою. І лише заступництво Перікла врятувало йому життя. Проте Анаксагор усе ж став афінським вигнанцем, а твір, в якому він заперечує існування богів, спалили. Зрештою, лиховісні хмари осуду чи небажання зрозуміти завжди з’являються над тими, хто мислить відмінно од інших або ж переростає свого противника.
— Ти хочеш сказати, що своїми знаннями переріс еллінів? — почувся старечий надтріснутий голос.
Демокріт упізнав його. То був жрець Пілон, найпідлотніший з усіх, хто слугував у храмах Абдер.
— Твій вигук, Пілоне, лише підтверджує мою думку, — незворушно мовив Демокріт. — Я ні на мить не забуваю, що мені загрожує вигнання.
З цими словами Демокріт озирнувся на сусідів, відтак проказав:
— Я б хотів лише зачитати свій «Великий діакосм». Це моє дітище, плід багаторічних пошуків і роздумів. У цьому творі узагальнено знання далеких народів, серед яких мені довелося побувати. Неосяжне збагнути неможливо, як неможливо знайти першопричину всього сущого. Проте наблизитись до розуміння природи людина може і повинна. Отож захистом моїм служитиме твір про будову речей, про навколишній світ, про те, що за Ойкуменою.[19] Нехай же славне громадянство Абдер, вислухавши його уважно, зробить висновок про міру моєї вини.
Архонт схвально кивнув. Перед самісінькою мовницею виринув Дамас з сувоєм папірусу. Подав його у руки братові.
Демокріт почав читати. Знав, що каже сміливі речі. У священному місті доньки всемогутнього Зевса, в якому богів шанували більше, ніж будь-де, всесильна і мудра, твереза розумом Афіна не пробачила б Демокріту такого богохульства.
— Древніх, що спостерігали небесні явища: грім, блискавку, зближення зірок, затемнення Сонця і Місяця, — охоплював жах. Вони думали, що це воля богів. Афінський мудрець Сократ вважав богами навіть звичайнісінькі хмари. Арістофан дошкульно висміяв його. Однак Сократ і далі твердив: у всьому слід радитися з богами. Для нього оракули й пророцтво — незаперечна святість для людини.
Гомін пронісся майданом. Натовп завирував. Почулися погрозливі вигуки, прокляття. Але чути було й сміх. Здоровий людський сміх — ознака тверезого розуму. Сміху було більше.
— Кажи далі, — долинули підбадьорливі вигуки.
Демокріт майже не користувався написаним. Він звертався до людей, які повинні були його зрозуміти.
— Природа, як і Всесвіт, безконечна і вічна. Довкруж нас існують лише атоми й порожнеча. Хаотичний рух атомів у просторі безугавно спричиняє вихори, з яких постають незчисленні світи. Усі вони, в тому числі й світ, у якому живемо ми, елліни, перси та скіфи, єгиптяни і фінікійці, фракійці та індуси, ефіопи й десятки інших народів, народжуються, розвиваються і вмирають, проте сам Всесвіт вічний. Він не має ні початку, ні кінця. У Безмежжі все підкоряється загальному законові необхідності, і ніщо не може відбутися без природної причини. Ось, скажімо, на голову перехожого впала черепаха. Що це — випадковість? Але коли він задере голову догори, то побачить у небі орла.
Почувся сміх. Усі зрозуміли, що хотів сказати оскаржений: все, що називається випадковим, має свої причини.
Демокріт говорив про те, що існують закони притягання і з’єднання найдрібніших атомів вогню, круглих, гладеньких і надзвичайно рухливих. Власне, живі істоти — це нагромадження атомів, які в результаті тривалої еволюції досягли такого стану, в якому людина бачить їх. Смерть — не що інше, як розпад атомів тіла і душі. Душа так само смертна, як і тіло. Він, Демокріт, відкидав запозичене з Єгипту вчення Піфагора про безсмертя душі й переселення душ у тіла тварин. Яка нісенітниця! Щоправда, ці ж піфагорійці ввели в обіг цікаве поняття монад — так званих «тілесних одиниць» світу, що не мають строго визначеної величини, з яких складаються всі ці речі і будь-які істоти.