Варга підвелася. Висока й худорлява, вона трималася напрочуд струнко, як на древню стару, наче кряжисте дерево, яке висохло, але не зігнулося. Тягар прожитих років не хилив її до землі. Вицвілі оборки, мов зблякле осіннє листя, покривали її старе вбрання, і, ніби останній сонячний промінь на крижаному мереживі, що заволокло зотліле листя, тьмяно відсвічувало намисто. Стара підійшла до Марики й поклала руки дівчинці на плечі. Вони мовчки дивилися одна на одну — юне тендітне дівчатко і висохла древня стара: весна й осінь. По обличчю Варги не можна було прочитати її почуттів. Воно було непроникно безпристрасним. Варга занадто довго жила й так багато побачила на своєму віку, що пристрасті давно вмерли, поступившись місцем мудрості. Але раптом провали очниць старої циганки заблищали, начебто відлига розтопила лід осені. Варга плакала, і це було так само неймовірно, як те, що сльози полилися б з сухого дерева.
— Бабу, — з благанням пробелькотіла Марика, подавшись до Варги, але стара сердито відштовхнула її, відвернулась і пішла геть.
Біль задушливими лещатами стиснув Мариці груди: вона зрадила Варгу й не виправдала надій. Баба любила її, а якщо була до неї більш вимоглива й сувора, ніж до інших, то лише тому, що передавала їй знання. Вона мала стати обраницею духів, а вона обманула рід. Дівчинка хотіла побігти за Варгою, обхопити її, вимолити прощення, але вона знала, що це нічого не змінить. Ніхто не міг іти проти духів.
Відійшовши на кілька кроків, Варга обернулася й подала всім знак. Люди відступили. Стара циганка трубкою окреслила на землі коло, ніби відрізавши дітей, що тулилися одне до одного, від іншого світу, і співучо почала промовляти заклинання незнайомою мовою. У той час, як її гортанний голос ткав павутиння зі звуків, місячні промені в колі, окресленому Варгою, згущалися й ставали яскравішими, поки стовп світла не вихопив з пітьми дітей, зануривши циган і кибитки в морок.
Варга дістала з-за пояса трубку і, вибивши її на долоню, дмухнула на попіл. Сиві пластівці піднялися й понеслися в коло світла. Вони кружляли, ширяли й множилися, перетворюючись на сніжинки. Степ ще тільки приміряв осіннє вбрання, а навколо Гліба й Марики вже розгулялася зима. Снігопад усе густішав і густішав, і нарешті сніжна завіса зовсім сховала їх за пуховою білою пеленою.
Варга змовкла. Світловий стовп разом розтанув, і діти зникли разом з ним. Коло було порожнє, і тільки крапельки талого снігу сльозами іскрилися на прим’ятій траві.
Розділ 6
Млин Зими
Гліб і Марика, засліплені снігопадом, не бачили нічого, крім безладного танку сніжинок. Поступово завіса почала рідшати, й діти побачили, що цигани зникли разом з кибитками й багаттям, що вже догоріло. Степ був незаймано білий, як чистий листок, на якому має бути написана нова історія.
Скрізь панувала тиша. Сніжні пластівці пурхали легкими метеликами з тихою покірністю осідаючи на землю. Сапфіровий місяць підморгнув з висоти й кинув до ніг дітей промінь, висвітивши доріжку через іскристі замети. Не відаючи, що на них чекає, Гліб і Марика, взявшись за руки, попростували стежкою. Незабаром вони дійшли до пагорка, на якому височів старий вітряний млин. Незважаючи на цілковиту безвітряність, його крила розмірено оберталися, і в їхньому монотонному поскрипуванні було щось казкове. З даху каскадом гірського кришталю звисали бурульки. Місячний промінь пробіг по них, на мить запалив багатобарвними іскрами й згас, даючи зрозуміти, що його місія скінчена й він довів подорожніх до місця.
— Ось і прийшли. Для початку ходімо подивимося, хто тут живе, — розважливо вирішив Гліб.
Діти попрямували до освітленого віконця, яке яскраво-жовтою латкою виділялося на тлі блакитнуватих заметів.
— Забери його холера! Високо дуже, — розсерджено сказала Марика, намагаючись дотягтися до вікна.
— Лізь до мене на плечі, — скомандував Гліб і пригнувся, щоб їй було зручніше залізти.
Дівчинка спритно видряпалася йому на плечі й притулилася до вікна.
— Жорна бачу, господаря не бачу, — сказала вона, вдивляючись у просвіт у вкритому кригою склі. — Цить, хтось співає.
Діти прислухалися. З млина долинав бадьорий спів: