Для дівчинки на млині також нічого не змінилося. Усе так само розмірено крутилося мірошницьке колесо та скреготіли жорна. Але тепер вона була сам на сам з мірошником, у руці якого чорнильними краплями виблискували аметисти.
— Що ж, вибирай. Ти можеш повернутися назад до табору, як ніби нічого не сталося.
— Справді? Тоді навіщо вибирати? Я хочу до своїх! — палко випалила Марика.
— Зачекай, ти не дослухала до кінця. Якщо ти повернешся, то назавжди втратиш свій дар.
— Навіщо мені такий дар? Я хочу забути його, — без вагань заявила дівчинка й відразу прикусила язика, злякавшись, що духи, які послали їй дар, ще більше розгніваються за невдячність.
Мірошник посміхнувся та змовницьки підморгнув:
— Що ж, хай буде по-твоєму, ти повернешся в табір і забудеш про зустріч з принцом і про те, що колись була тут.
Перш ніж кинути аметисти на жорна, він пересипав їх з однієї долоні на іншу, милуючись плавною формою мистецьки обточених каменів.
— Зачекай! — скрикнула Марика.
Тільки тепер вона зрозуміла, який нелегкий вибір стоїть перед нею. Їй шалено хотілося повернутися додому, але чи не означало це зрадити Гліба?
— Що станеться з ним? — запитала вона.
— Зникне з очей, зійде з думки. Нехай тебе це не хвилює, — мірошник безтурботно махнув пухкою рукою.
— Він мені як брат. Я повинна допомогти йому і не хочу його забути.
— Ні вже, вибирай щось одне. Або ти повертаєшся, або йдеш разом з ним. Тільки май на увазі, дорога буде нелегкою.
— Тоді я і взагалі не можу його покинути. Двом легше, ніж одному, — уперто сказала маленька циганка і, не даючи собі часу передумати, відіпхнула руку мірошника від жорен. Аметисти бризнули в різні боки й розсипалися по підлозі, закотившись у щілини. Марика злякалася, що мірошник розсердиться, але товстун лише збентежено подивився на порожню долоню.
— Ось тепер ти справді зробила свій вибір, і нічого вже не змінити. Настала черга твого друга, — сказав він і як крізь землю провалився.
Наступної миті він з’явився поряд з Глібом.
— А де Марика? — занепокоєно запитав хлопчик.
— З нею все гаразд. Вона знає, чого хоче. А от що вибереш ти? Твій брат тільки наполовину людина, а наполовину — породження магії. Досить стерти пам’ять про нього, як магічне дзеркало буде знищене й чари пропадуть.
Олександрити пам’яті заманливо спалахували на долоні мірошника зеленими вогниками.
Пропозиція захопила Гліба несподівано. Він і не мріяв, що все виявиться так просто.
— Тут нічого вибирати. Я хочу цього більше за все на світі! — палко вигукнув Гліб.
— Які ви обоє нетерплячі, ніколи не можете дослухати до кінця, — похитав головою мірошник. — Стерши пам’ять про Гордія, ти знищиш у ньому все людське. Але ти маєш вибір: ти можеш врятувати його, знищивши чаклунську половину, і тоді він стане звичайною людиною.
Хлопчик замислився.
— Що я повинен для цього зробити?
— Податися по той бік дзеркала, але цей шлях небезпечний, і ти можеш сам опинитися в полоні у дзеркала.
— Ні вже, покірно дякую. Мій братик був порядною свинею. Я не ризикуватиму заради нього життям.
— Мудре рішення. До того ж, якщо ти його звільниш, невідомо чого від нього чекати, — кивнув мірошник. — Отже, ти повернешся в палац, зцілишся від чаклунства й назавжди забудеш і про нашу зустріч, і про все, що з цим пов’язано, — пообіцяв мірошник.
Олександрити в його руці набули червонуватого відтінку. Глібові стало трохи моторошно, начебто він підписав Гордію вирок, не даючи йому шансу повернутися, але не приносити ж себе в жертву удаваному брату. І раптом він згадав про маленьку циганку, яка багато чим пожертвувала заради того, щоб допомогти йому.
— А Марика? Про неї я теж забуду? — похопився Гліб.
— Їй не звикати самій піклуватися про себе, — безтурботно видав товстун, готовий висипати олександрити на безжалісні жорна.
— Ні, зачекайте! — скрикнув Гліб. — Можна, я зроблю це сам?
Брови мірошника здивовано піднялися, але він не став заперечувати й обережно пересипав самоцвіти в пригорщу хлопчика. Гліб мить милувався грою вогнів на твердих відточених гранях, а потім несподівано відчинив вікно й викинув камені надвір. Олександрити спалахнули в місячному світлі чистими зеленуватими вогниками й загубилися в снігу.
— Що ти накоїв? Тепер я не можу виконати твого бажання й перемолоти твої спогади, — надимаючи пухкі щоки, невдоволено пробурчав мірошник.
— Саме так. І тепер у мене немає вибору. Я йду рятувати брата, навіть якщо він не вартий того, щоб через нього ризикувати головою.