— Я боявся, ти не прийдеш, — з полегшенням зітхнув Гліб.
— Чому не прийду? Адже я слово дала. Гадаєш, коней знайти легко? — сказала дівчинка, спритно зісковзуючи на землю.
Буланий кінь з білою позначкою на чолі видався Глібові підозріло знайомим.
— Звідки ці коні? — запитав він.
— Гарні коні, так? — Марика пропустила питання повз вуха і з гордістю поплескала білолобого, котрий слухняно підставив морду під її долоню.
— Ти вкрала їх з тутешніх стаєнь?! — ошелешено вигукнув Гліб.
Відкриття вразило Гліба. Він уявив, який здійметься переполох, коли в королівській стайні недорахуються коней, і повинен був визнати, що зухвалості й сміливості цьому дівчиську не позичати.
— Вивести коня — не крадіжка, — заявила Марика.
— Ну так, адже дочка циганського барона не краде, — поглузував з дівчини Гліб.
Його слова вразили циганку. Вона за звичкою стиснула кулаки й войовничо підступила до нього. Її зіниці, подібно до сталі кинджала, гнівно блиснули в місячному сяйві.
— Кінь — не річ. Що ти тямиш, коли говориш? Тобі треба, не мені! — вигукнула вона.
— Ти що, жартів не розумієш? — запитав Гліб, відступаючи перед її люттю.
— Не потрібно мені твоїх жартів. Хочеш до Варги — їдьмо.
Вона спритно скочила на коня. Гліб хотів вчинити, як вона, але лише зараз помітив, що коні неосідлані.
— Як же їхати без сідла й вуздечки? — сторопів він.
Бачачи збентеження хлопчика, циганка хихикнула й легенько торкнула боки коня босими п’ятами. Білолобий, пританцьовуючи, переступив з ноги на ногу.
— Не можеш? А за мною, якщо покличу, кінь піде, куди завгодно. Це його воля і моя. А от упряж вивести не можна. Її можна тільки вкрасти, — розсміялася Марика.
Піддражнюючи Гліба, вона гарцювала на коні, ніби злилася з ним, і вуздечка була зайвою. Тепер настала черга Гліба розгніватися. Маленька дикунка відкрито знущалася з нього. Але він нікому не дозволяв глузувати з себе. Хлопчик обійшов коня, приміряючись, як скочити на нього без стремен.
— Давай, не бійся, — підбадьорила його Марика.
— Звідки ти взяла, що я боюся? — сердито буркнув Гліб, приловчився, стрибнув на коня, але не зміг перекинути ногу й завис поперек спини.
Кінь рушив з місця. Гліб відчув, що зісковзує, і вчепився в гриву. Марика скомандувала щось своєю мовою. Кінь під Глібом зупинився, і наїзник ледь не впав під копита, але дівчинка приспіла вчасно. Вона перехилилася зі свого скакуна і, з усієї сили схопивши Гліба, допомогла йому піднятися та сісти верхи. Напад злості, заглушивши паросток вдячності, охопив хлопчика. Рум’янець ганьби палив його щоки. Якась циганка змусила його, спадкоємця престолу, зазнати приниження і безпомічним лантухом бовтатися поперек коня. Зціпивши зуби, Гліб був готовий відбити її насмішки, але Марика несподівано співчутливо промовила:
— Ти звикнеш. Спочатку буде важко. Але без сідла краще коня розумієш. Обніми його, ось так.
Вона схилилася до коня і, злившись з ним, злегка пришпорила його голими п’ятами. Гліб вчинив за прикладом Марики. Кінь слухняно рушив уперед. Хлопчик судорожно вчепився в гриву, боячись упасти на землю. Кінь відчував напругу вершника і теж натягнувся, як струна. Марика їхала поруч, ласкаво підбадьорюючи то вершника, то скакуна. Поступово хлопчик звик і навіть став знаходити задоволення в тому, що відчував під собою живе тепло коня, а не тверде сідло. Це було нове, не знане раніше відчуття єднання з конем.
Мильна бульбашка злості давно лопнула. Діти виїхали з міста. Кришиво зірок було щедро розкидане по небу. Срібне море степу, немов вишите гладдю ковили, застигло в нічному штилі. Віддалік темною плямою, як уламки аварії корабля, громадилися кибитки.
Марика зіскочила з коня й дала Глібові знак зробити те ж саме. Він спішився. Спритно спутавши ноги коней, дівчинка пустила їх до циганського табуна.
— Нехай почекають нас тут, — сказала вона, любовно поплескуючи білолобого.
— А що, коли Варга вже спить? — стурбувався Гліб.
— Вона ніколи не спить, — відрубала Марика.
Ховаючись за кибитками, діти обігнули багаття, що вже догоряло і біля якого, закутуючись у ковдри, відпочивали цигани. Лише одна стара, зморщена, як сухий сучок, сиділа перед тліючим вугіллям. У відблисках умираючого вогню її смагляве обличчя нагадувало порепану кору старого дерева. Вона сиділа нерухомо, як дерев’яний ідол, відчужено вдивляючись у гру світла на головешках. Тільки кільця диму, які піднімалися з довгої глиняної трубки, свідчили про те, що вона не статуя.