На цьому ми попрощаємося з Дунстаном і Дейзі, залишимо їх у хмарі весільних трояндових пелюсток — яскраво-червоних, жовтих, рожевих та білих.
Себто, майже попрощаємося.
Поки будувалася нова ферма, вони жили у Дунстановому будиночку і, поза всяким сумнівом, були досить-таки щасливі. Щоденний догляд за вівцями — непроста справа: їх треба було пасти, стригти, годувати і лікувати. За всіма цими турботами заблуканий погляд поступово зник з Дунстанових очей.
Настала осінь, а за нею зима. Під кінець лютого, коли вівцям прийшов час ягнитися, коли стояли холоди, злий вітер завивав на вересових пустках і серед голих лісових дерев, а зі свинцево-сірих небес лилися крижані дощі, одного вечора, о шостій годині, по заході сонця, майже у цілковитій темряві хтось проштовхнув через отвір у мурі плетений кошик. Варта, що стояла обабіч проходу, спершу не звернула на нього уваги. Врешті-решт, вартові дивилися в інший бік; навколо було темно і сиро, тож вони переступали з ноги на ногу і з сумом дивилися на вогні селища.
Раптом звідкись почувся тоненький пронизливий плач.
Ось тоді вартові нарешті глянули під ноги — і побачили на землі кошик. У ньому лежав невеликий згорток шерстяних пелюшок і промасленого шовку, а з нього виглядало червоне личко з виряченими оченятами і роззявленим ротом. Немовля голосно кричало — певно, було голодне.
До пелюшки немовляти срібною шпилькою було причеплено шматок пергаменту, на котрому витонченим, хоча й трохи старомодним почерком було виведено:
Розділ другий
у котрому Трістран Торн виростає і дає необачну обіцянку
Спливли роки.
У призначений час за муром знову розпочався Чарівний Ярмарок. Маленькому Трістранові Торну було вісім років, і на ярмарок його не взяли. На цей час хлопчика поселили в якихось дуже далеких родичів, за годину шляху від Стіни.
Його сестричці Луїзі, хоч вона була на півроку молодша, на ярмарок піти дозволили — і через це Трістран сильно образився. До того ж Луїза повернулася з ярмарку зі скляною кулею, наповненою блискітками, які спалахували і виблискували у темряві, освітлюючи теплим ніжним світлом дитячу спальню, а Трістран привіз од родичів лише кір.
Незабаром в кицьки Торнів народилося троє кошенят. Двоє були чорно-білі, як вона сама, а третє — зовсім маленьке, з сірувато-блакитною шерстю і очима, що змінювали колір залежно від настрою тварини: від зелено-золотистого до помаранчевого, червоного і навіть бордового.
Блакитне кошеня подарували Трістранові, щоб розрадити смуток за пропущеним ярмарком. Поволі кошеня підросло; це була дуже мила киця. Аж одного разу ввечері вона почала нетерпляче бігати по будинку, дико нявчати і виблискувати очима — яскраво-червоними, як квіти наперстянки. Коли батько Трістрана повернувся додому після роботи в полі, кішка завила, кинулася йому межи ноги, вискочила за двері й зникла у сутінках.
Вартові біля муру спиняли людей, але не котів; тож Трістран — а йому вже виповнилося дванадцять — назавжди попрощався з блакитною кицькою. Його смуток був безмежний. Однієї ночі до нього в спальню прийшов батько, сів на край синового ліжка, і сухо сказав:
— Там, за муром, їй буде краще. Там її справжня рідня. А ти, хлопче, не хнюпся.
Мати Трістранові нічого про це не сказала — та й взагалі вона рідко з ним розмовляла. Інколи хлопчик помічав, що вона уважно до нього придивляється, мовби намагаючись знайти у його зовнішності відповідь на якусь загадку.
Це було одним із приводів для жартиків сестрички Луїзи. Дорогою до школи вона нерідко дражнила його — наприклад, чіплялася до форми вух (праве Трістранове вухо було трохи загострене і щільно прилягало до голови, а ліве — ні) або до дурниць, які він часом казав. Наприклад, одного разу, повертаючись із сестрою зі школи, він сказав їй, що маленькі пухнасті хмаринки на горизонті — це вівці. Потім Трістран намагався пояснити, що мав на увазі лише зовнішню подібність, що хмари були білі й пухнасті, наче вівці. Усе марно: Луїза сміялася, дражнилася і знущалася з нього, мов маленький гоблін. Більше того: вона розповіла цю історію іншим дітям і підбила їх казати «бе-е-е» щоразу, коли поряд проходитиме Трістран. Луїза була природжена інтриганка, і ніколи не давала братові спокою.