— То он яка справжня подоба цієї пташки, — зраділа Іванна. — Вона була мені за чудову супутницю.
Зірка раптом помітила, що срібний ланцюжок, який тримав пташку в неволі, не зник: тепер, у жіночій подобі, ланцюжок охопив її зап’ястя і кісточку на нозі. Іванна вказала на це Трістранові.
— Так, бачу, — відповів той. — Просто жах. Але я думаю, ми тут нічим не можемо зарадити.
Вони разом пішли через луку, до отвору у кам’яному мурі.
— Спочатку відвідаймо моїх батьків, — сказав Трістран. — Я впевнений, вони скучили за мною не менше, ніж я за ними.
Хоча, правду кажучи, за весь час подорожі Трістран про батьків майже не згадував.
— А потім навідаємося до Вікторії Форестер, і…
На слові «і» Трістран раптом затнувся й замовк.
Його все менше влаштовував задум передати зірку Вікторії Форестер — адже зірка виявилася повноправною живою особою, а не якимось предметом. Але ж він таки був закоханий у Вікторію Форестер!
Трістран вирішив не перейматися передчасно і спалити цей міст тоді, коли до нього дійде справа.
А наразі він збирався відвести Іванну у селище, і подивитися, що буде далі. Його настрій поступово покращувався, а спогади про життя у подобі лісової соні здавалися усього лише сном — немов він ненадовго задрімав біля печі, а тепер знову прокинувся. Трістранові ясно згадався смак елю з корчми пана Броміоса — та на свій сором він раптом усвідомив, що забув колір очей Вікторії Форестер.
Сонце було вже зовсім близько від горизонту — величезне й червоне, воно вже починало заходити за дахи будинків Стіни. Трістран та Іванна перейшли луку і зупинилися біля пролому. Зірка завагалася.
— Ти справді цього хочеш? — запитала вона. — Бо в мене лихе передчуття.
— Спокійно, — сказав Трістран. — Нічого дивного, що ти хвилюєшся — я й сам увесь мов на голках. Тобі стане набагато краще, коли ми сядемо у вітальні моєї матері та вип’ємо чаю — ти, звісно, не питимеш, але принаймні відсьорбнути зможеш. Я впевнений, що заради такої гості — і з нагоди повернення сина — мати дістане наш найкращий сервіз!
Він узяв її за руку, щоб підбадьорити.
Іванна поглянула на нього з ніжною усмішкою і сумом в очах.
— Куди б ти не пішов… — шепнула вона.
Тримаючись за руки, хлопець і зірка наближалися до отвору в мурі.
Розділ десятий
Зоряний пил
Хтось мудрий сказав, що випустити з уваги щось вагоме і очевидне часом так само легко, як щось дрібне і незначуще — при цьому вагомі речі, випущені з уваги, можуть призвести до великих неприємностей.
Трістран Торн наблизився до проходу крізь мур з Чарівної Країни — удруге з моменту свого зачаття вісімнадцять років тому. Поряд із ним шкутильгала зірка. Хлопцеві аж голова йшла обертом від запахів і звуків рідного села, а серце часто билося в грудях. Він ввічливо кивнув вартовим обабіч проходу, впізнавши їх обох. Один з них був Вайстен Піппін — хлопець, що ліниво переминався з ноги на ногу і сьорбав з кухля якийсь напій — мабуть, найкращий ель пана Броміоса. Колись вони з Трістраном вчилися в одному класі, хоча ніколи не товаришували. Старшим вартовим, що роздратовано гриз мундштук люльки, виявився колишній начальник Трістрана з крамниці «Мандей і Браун» — Джером Емброуз Браун, есквайр. Вартові стояли спиною до Трістрана й Іванни, і дивилися виключно в бік селища, наче вважали за гріх навіть саму думку підглянути за приготуваннями, що відбувалися на ярмарковій луці.
— Доброго вечора, Вайстене і пане Браун, — ввічливо привітався Трістран.
Обоє вартових витріщилися на нього. Вайстен аж пиво на куртку розлив. Пан Браун схвильовано виставив уперед кийок, націливши його Трістранові в груди. Вайстен Піппін поставив на землю кухоль з елем, підхопив палицю і перегородив нею пролом.
— Стій де стоїш! — звелів пан Браун, погрозливо розмахуючи дрючком, ніби Трістран, мов дикий звір, міг кинутися на нього будь-якої миті.
Трістран розсміявся.
— Ви що, не впізнали мене? Та це ж я, Трістран Торн.
Але пан Браун, старший з двох вартових, навіть не подумав опустити кийка. Він оглянув Трістрана з голови до ніг, від зношених черевиків до кошлатої зачіски. Нарешті його несхвальний погляд зупинився на засмаглому обличчі хлопця, і пан Браун фиркнув.