Він пройшов повз ятку, де п’ятеро здорованів танцювали під бентежну музику шарманки, ручку якої крутив сумний чорний ведмідь; пройшов повз іншу ятку, у котрій голомозий чолов’яга в яскравому кімоно, зазиваючи покупців, бив порцелянові тарілки і кидав уламки до казана, з котрого піднімався різнобарвний дим.
Мелодійний передзвін гучнішав.
Діставшись ятки, з якої долинав цей звук, Дунстан побачив, що там нікого не було. Натомість широкий прилавок було заставлено безліччю квітів: дзвіночки прості й круглолисті, наперстянки, жовті нарциси, лілії, фіалки, крихітні яскраво-червоні квіти шипшини, бліді проліски, блакитні незабудки — і ще безліч інших, яких Дунстан не зміг би назвати. Усі квіти були чи то відлиті зі скла, чи то вирізані з кришталю, і при цьому виглядали наче справжні. Саме від них линув цей передзвін, немов відгомін далеких скляних дзвіночків.
— Добридень! — гукнув Дунстан.
— Доброго вам ранку у цей ярмарковий день, — відгукнулася господиня, вистрибуючи з фарбованого фургона, що стояв за яткою. Вона широко всміхнулася хлопцю, виблискуючи білосніжними зубами. Поза сумнівом, вона була з Тамтешнього Краю: Дунстан відразу побачив це по її очах, а також по вушках, що виднілися з-під в’юнкого чорного волосся. Очі в дівчини були фіалкові, а вуха — наче в кицьки, хіба що трохи більш закручені, вкриті ніжною темною шерстю. Вона була досить приваблива.
Дунстан узяв з прилавка скляну квітку.
— Мені дуже подобається! — сказав він. Це була фіалка, вона дзеленчала і співала у його руці. Звук був такий, наче ведеш вологим пальцем по краю келиха. — Скільки коштує?
Дівчина заворожливо знизала плечима.
— Спочатку ціна не називається, — пояснила вона. — Інакше може виявитися, що ви не готові стільки заплатити. Тоді ви підете ні з чим, і ми обоє залишимося біднішими. Тож краще поговорімо про товар, а подробиці купівлі — потім.
Дунстан завмер. Тієї миті повз ятку несподівано пройшов джентльмен у чорному циліндрі.
— Ну ось, — прошепотів він, — тепер я остаточно розрахувався.
Дунстан струснув головою, мовби відганяючи сон, і знову обернувся до юної леді.
— А звідки ці квіти?
Вона впевнено усміхнулася.
— Скляні квіти ростуть у гаю на схилі гори Каламон. Йти туди небезпечно, а назад — узагалі страх.
— А для чого ці квіти?
— Їхнє призначення переважно декоративне і розважальне. Вони приносять радість, їх можна подарувати коханій на знак захоплення, а їхній передзвін тішить вухо. Крім того, у них надзвичайно прекрасно переломлюється світло. — Дівчина узяла дзвоник і піднесла до сонячного променя. Дунстан не зміг не помітити, що колір світла у фіалковому склі значно поступається кольору її очей — і відтінком, і глибиною.
— Бачу, — сказав він.
— А ще ці квіти використовують у магічних заклинаннях. Шановний пан часом не чарівник?
Дунстан похитав головою. Ця юна леді виглядала якось по-особливому.
— Хай там як, — з усмішкою продовжила дівчина, — а вони дуже милі.
Особливим у її вигляді виявився тонкий срібний ланцюжок, який збігав вниз, до ноги, і тягнувся аж до фарбованого фургона. Дунстан запитав про це.
— Ланцюжок? Я прив’язана до ятки, бо перебуваю в рабстві у чаклунки, якій вона належить. Чаклунка впіймала мене багато років тому, коли я гралася біля гірського водоспаду на батькових землях. Їй вдалося заманити мене далеко від будинку. Вона перетворилася на дуже милу жабу, підпускала мене зовсім близько, але відстрибувала ще на крок, щойно я збиралася її схопити. Ось так я й незчулася, як вибігла за межу батьківських володінь. Тієї ж миті чаклунка знову прибрала своєї справжньої подоби й посадила мене у мішок.
— То ви тепер назавжди у неї в рабстві?
— Ні, не назавжди, — усміхнулася магічна дівчина. — Я знову отримаю свободу того дня, коли Місяць втратить свою дочку, якщо це трапиться на тижні, коли зійдуться два понеділки. Я терпляче чекаю на цей день — справно виконую свої обов’язки, а вільний час присвячую мріям. То що, юний пане, купите в мене квіточку?
— Мене звати Дунстан.
— Дунстан? Архієпископ Кентерберійський? Вам таки пасує це ім’я, — грайливо усміхнулася дівчина. — Але де ж ваші щипці, Ваша Світлосте? Зможете впіймати диявола за ніс?
— А вас як звуть? — запитав Дунстан, густо почервонівши.
— Зараз ніяк. Я рабиня, тож не маю права на ім’я. Я просто відгукуюся на «агов», «дівчисько», «дурепа-нечупара» та інші лайливі прізвиська.
Дунстан помітив, як вдало шовкове вбрання підкреслює усі вигини її фігури. Зустрівшись поглядом з її фіалковими очима, Дунстан проковтнув слину.