Ідуть полем, Диким Полем, що з зелено-брунатного стає брунатним, а далі, влітку, вигорить до сіро-жовтого, так що тільки дивуєшся: де тут волам знайти поживу. Попереду — вартові, щоб усе бачили, бо багато в полі охочих на чуже добро. І взагалі, в Дикому Полі багато чого є — і вітри, і гадюки, і татари, і харцизи, що за татар не кращі. Щедре Дике Поле на такий крам. А від гадюки — дьоготь, від вітру — свитина, від людей — рушниця. Благословіть, святі отці, рушницю-царицю, ізбавіть од ченця і од черниці, од колдуна, од колдуниці, од єретиці, од білої білиці. Спереду йду, зустрічаючи, і ззаду, прислухаючи, і збоку, приглядаючи, од чорного волосу, од рудого волосу, од гнідого волосу, од бурого волосу, од сивого волосу. К тому слову замок у рот, ключ у воду. Амінь.
Ідуть на Крим, на Очаків, везуть крам в діжках — щоб не замочило, не розвіяло, щоб списом якийсь татарин не зіпсував. Вози — як гори, а якщо їх в коло, то в такому таборі можна і тиждень сидіти, не візьмеш. Ідуть хлопці з отаманом, тільки степ під ногами — шур-ш-шшур, і шуліка в небі — все бачить, а не каже, що далі спіткає.
— Дядьку Петре, а, дядьку Петре! А це Чумацький Шлях? — Іванко, наймолодший із жовтодзьобів, вказував на небо, де за відсутності Місяця панував великий яскравий гурт, що його справді звано Чумацьким Шляхом.
Петро і собі глянув угору, а потім ствердно мугикнув. Він з Іванком ішов по один бік воза, по другий же бік трималися Терентій із Сердюком-молодшим, а старший — попереду, біля цапури. Добре, звичайно, що дали на заднього воза Сердюків, але довелося до купи взяти ще Іванка, з якого прибутку — самі балачки.
— А що, як там є шлях, то й чумаки повинні бути?
Петро вже і лаятись на нього пробував, і добром просив — хіба що півгодини помовчить, подивиться навкруги, наче пильнуючи, і знову. Не бити ж його, справді.
— Потім я тобі розповім про тих чумаків, на днівці, а зараз дивись, Іванко, бо як верхні за дупу вхоплять, тоді побалакаєш.
Зразу ж заозирався хлопець. Так воно краще.
І тут, наче у відповідь на Петрове попередження, з переднього воза пролунав вигук, карбований, як автоматна черга:
— Кажани!
— Увага! — це вже Сердюк спиняє воза.
Петро перехопив автомата. Іванко заоглядався. Кажани налітали спереду, чорним роєм затуляючи зірки, і у вухах свербіло від їхнього свисту. Цапура замотиляла рогами, готуючись до захисту. Петро тільки-но відкрив рота гукнути Сердюкові, щоб тікав до біса, та той уже сам зметикував і поліз під колесо, знімаючи зброю. З першого воза вдарили автомати — то хлопці дружно зустріли атаку. Петро останнім пірнув у схованку, і тут повітря затріпотіло, забилося, завищало від мерзенних голих тварин з чортячими обличчями. Гидкі лапи, ще гидкіші схожістю своєю на людські, захапали колеса, борти, шукаючи споживи, і цапура захвилювалась, заіржала, відбиваючись від напасників. Терентій із Сердюками, просунувши автомати між борти, допомагали їй. Іванко теж захотів приєднатися, та Петро не пустив — біс його знає, молодого, ще цапуру вцілить. Так вони і сиділи під возом, дивлячись, як падають поруч великі, завбільшки з собаку, крильчасті тіла, і від цього видовиська, від галасу та виску, що чинився навкруги, хотілося забитися в куток якнайдалі і затулити голову руками.
Та на щастя, кажани скоро відчули, що їм тут, крім прочухана, нічого не перепаде, і стали відступати, зібрались у зграю, яка, спробувавши ще одну атаку і отримавши у відповідь жменю куль та цапурині стусани, полетіла геть на пошуки кращої долі.
Знов засяяли зірки. Запала тиша, пронизлива і порожня після того галасу, який був щойно. Тільки іноді цапура здригалася, обтрушуючись від слідів нападу, а то й від цілих кажанів, що заплутались в її розкішних патлах. Чумаки повилізали з-під воза.
— Добра буде вечеря для свиней, — протягнув Терентій із задоволенням.
Сердюки з Івасем перезиралися в захваті від перемоги. Ото хлопцям втіха.
Петро з огидою відкинув ногою забитого кажана:
— Про вовка промовка… Тільки свиней нам зараз не вистачає, мало халепи. Забиратись треба якнайшвидше, от що я скажу.
На головному возі, мабуть, дійшли такого ж висновку, бо вже забігали, розчищаючи шлях та загукали назад.
— Так, — відрубав Терентій, — Іванко, обчищати цапуру! Сердюки, розкидати падло! А ми подивимось, що накоїло це бісове поріддя.
Вони з Петром вибрались на воза і, поки молоді порпалися з кажанами, перевірили набої, харч, припнули все гарненько, поматюкалися на напасників і викинули їх кільканадцятеро на шлях.
— Слухай, — сказав між справою Петро. — Давай візьми собі малого, а я до цапури піду, щоб не сіпалася.
— Агов, козаки-Сердюки, як там справи? Бо час вже.
На дядькові слова брати вискочили з-поза воза і доповіли про повний успіх.
— Молодці, — похвалив Терентій. Тепер беріть зброю і ставайте на той бік, а ти, — він махнув рукою до Іванка, — підеш зі мною.
Рушили, з Божою поміччю. Коза спочатку хвицалася, та Петро її добре притис, і врешті вона заспокоїлась і пішла як треба. Спереду так швидко впоратися з переляканою твариною не змогли, і довго ще їхнього воза тіпало, немов у лихоманці.
— Петре! — гукнув ззаду Яровий. — Чуєш?
Петро прислухався. Далеко ззаду завищало і зарохкало. Набігли вже, ненажери.
— Це свині, — пояснював Терентій молодому. — Але це не ті свині, що батько твій полював. Це свині нелякані, а тому небезпечніші втроє. Вони не знають, що автомата треба боятися, от і не бояться. Зрозумів?
Проминули кілька старовинних селищ з напіврозваленими будинками, але, остерігаючись верхніх, не заглиблювались. Одного разу навіть були обстріляні: ким та звідки — невідомо, пукнув та пішов собі, шукай його тут, серед каміння. І хоч ні в кого не влучили, але від цього пострілу цапура знов почала сіпатись, аж поки збігла з дороги і провалила воза в якусь канаву чи покинутий льох. Дядьки страшенно матюкалися, поки витягли.
Уже наприкінці ночі завернули, обходячи велике місто — справжнє кубло верхніх. У молодих очі блищали, вони не проти були постріляти, а старі в душі молилися, щоб обійшлося, бо знали, чим таке стріляння здебільшого скінчується — верхні в цих руїнах як удома, а в чумака, крім воза, жодного захисту. Але Бог дав, минули.
Ще темрявою вийшли до стародавньої вежі, що маячила одна серед голого степу, та й заднювали.
— Чого, козаки, зажурилися? — дід Ївко мішав у казанку куліш. Дід був одночасно за ворожбита та за кухаря, і треба сказати, що обидві ці справи він знав досконало.
Молоді, що спочатку з палаючими очима обмінювались враженнями, зараз і справді позамислювалися, сидячи під стіною та чекаючи їжі.
— А може, не сподобалося вам чумакування? Може, назад підемо? — це вже Григір підхопив.
Сердюки, знаючи ці чумацькі витребеньки, тільки посміхалися, а решта наввипередки стали твердити отаману, що ні, мовляв, все сподобалося, навіть краще не буває.
Григір почухав потилицю:
— Не буває, кажете? Що ж, подивимось, — і обернувся до Петра з Терентієм: — Ну як гадаєте, старшина, заслуговують ваші хлопці на куліш?
— Хіба що наперед, — відповів Яровий, — бо воза таки не втримали.
— Не втримали, — згодився Петро.
— Е-е, — простягнув отаман, — це недобре, недобре. Але як їх не годувати, то завтра, мабуть, і зовсім не втримають.
— Охлянуть, — згодились дядьки.
— Теж недобре, — Григір зітхнув. — Що ж, доведеться годувати. Діду, а, діду! — гукнув він до Ївка. — А чи вистачить там хлопцям кулешу?
— Дивлячись, скільки з’їдять, — дід Ївко кинув погляд на витягнуті обличчя молодих і посміхнувся. — Сідайте, сідайте, хлопці, бо зголодніли, мабуть.
— Ну, як вистачить… — Григір витягнув свою ложку і разом з усіма всівся біля казана.
— Ой і куліш, ой і добрий же! — за хвилину вже говорив він. — Діду, навчив би ти хлопців такий варити. Згодиться, коли самі ходитимуть.