— Рятуй нас, Заступнице наша!
Терентій з дідом Ївком рушили вперед, обходячи тварину збоку. Та озирнулась на них і люто вдарила хвостом, не знаючи, кого атакувати першим. Але за мить Григір допоміг їй вирішити, стрибнувши вперед і з усієї сили зацідивши голоблею по звірячій голові. Хазяйка зреагувала миттєво і схопила деревину зубами. Стріляти з-за отаманової спини було незручно, тому всі вимушені були просто спостерігати, як той намагається витягти свою зброю і як поступово Хазяйка наближається, закусивши кінець голоблі. Та в цей мент Терентій, що скінчив уже свій маневр, щодуж кийком оперезав тварюку. Вона сіпнулася убік, разом відпустивши Григорову зброю. Дід зразу ж стрельнув, але в око не влучив. Уся лють звірини тепер обернулася проти Терентія, вона приготувалася стрибати, але тут у бійку знову вступив Григір, що мав хвилинку перепочити. Крикнувши Петрові, щоб цілив у рота, він з розмаху ляснув звірині по морді просто біля ощиреної пащі. Петро натиснув на гачок, але кулі з виском відскочили від броньованої луски. До тварини знову взявся Терентій.
Хазяйка реагувала миттєво — тільки тріски летіли від голобель. Григір з Терентієм по черзі відвертали її на себе, Петро з дідом стріляли, мов несамовиті, але їм не щастило. Петро поміняв обойму і спробував вцілити в око — та де там, хіба влучиш у таку щілину? Тварюка рухалась, як добре відлагоджений механізм — без жодної втоми, методично обертаючись на удари і атакуючи чумацькі кийки. Люди почали нервувати: та невже вона залізна, бісова душа! Холодний азарт бійки переростав у лють, а зрештою й у відчай — такими безсилими виявилися автомати проти броньованої шкіри.
Терентій несподівано ослизнувся, на мить втратив рівновагу — і тут Хазяйка, різко сіпнувшись, вибила палицю з його рук. На допомогу кинувся Григір. Вдаривши звірюку по потилиці, він відвернув увагу на себе, але тепер вже кепсько прийшлося самому, бо Терентій на хвилину забарився, піднімаючи голоблю. Отаман ухилився раз, вдруге.
Задні ноги звірини підібралися для стрибка. Петро випустив півобойми, намагаючись перешкодити, та куди там — клята тварина на кулі навіть не оберталася. Григір завмер, чекаючи атаки, і ніхто не помітив, як у цей мент поза Хазяйки виник дід і з переможним криком вдарив її прикладом по нозі. Хазяйка рвонулася, наче несамовита, дід покотився клубком — живий, ні? — і тут Григір напав на тварюку ззаду. Хай їй біс! Тим часом Терентій вже опанував становище й з кийком у руках перехопив напасницю. Дід за його спиною підводився з колін — живий!
Хлясь!
Петрові на мить здалося, що паща відкрилася червоним проваллям, і він натиснув на гашетку. Дарма. Нічого не могло завдати клятій потворі шкоди. Вона продовжувала методично наступати, а чумаки поступово втомлювалися, все непевнішими ставали їхні удари, все далі від мети летіли кулі.
Точно. Петро ясно уявляв, що має статися далі: ще одна помилка, дві, три — вони ж не залізні — і ця смердюча красуня їх зжере. Всіх. І хлопців на возах, і цапур. Хвиля огиди і розпачу піднялася в ньому.
«Діво-Заступнице, зроби ж що-небудь, не дай загинути своїм дітям, не дай…»
Григір важко дихав, вимахуючи огризком голоблі. Петро знову стрельнув — мимо. Хай тобі! Перед очима ходили Григорові плечі — вгору-вниз, вдих-видих, стрибок-удар. Чи надовго його вистачить?
І ось в один з моментів, коли Терентій трохи забарився з ударом, отаман раптом став. Став і відкинув залишки палиці. Його спина затулила Петрові весь краєвид — Хазяйку, Терентія.
Григір стояв, важко опустивши руки, а дід Ївко стріляв як скажений і кричав:
— Григо-о-о-о-оре! Григо-о-о-о…
Що було далі, Петро не розібрав. Просто в одну мить Григора не стало, а там, де він був щойно, з’явилася паща — червона, з трьома хребтами зубів, з роздвоєним чорним язиком. І, не пам’ятаючи себе, кричачи щось уголос, Петро, кулю за кулею, всадив у цю пащу все, що лишалося в обоймі.
Постріли, крики, падіння важкого тіла злилися у вухах в один несамовитий зойк, після якого запала мертва тиша.
Тиша.
Петро опустив руки.
Праворуч підводився з землі Григір, зліва бігли Терентій з дідом, а прямо лежала вона — конаюча, переможена Хазяйка Степу, і видно було, як разом з життям залишає її тіло золоте сяйво — наче шкіра злазить з броньованого тіла.
І тут Петра затрусило. Він затремтів весь — від пальців до потилиці, нижня щелепа виробляла такі танці, що він вимушений був міцно затулити рота, щоб зуби не стукали. Але це не допомогло. Петро трусився всім тілом і свідомістю, тому не бачив, як підійшли хлопці, як хитали головами молоді, а дядьки тільки мовчки стояли, навіть не дивлячись одне на одного, несила радіти, ба навіть руки підвести.
Отямився Петро вже біля воза. Поруч дід витирав хусткою кров з обличчя. Григір сидів, спершись на колесо, молоді тихенько перемовлялися на тому боці.
— Що, дісталося?
Дід відняв закривавлену хустку від обличчя і посміхнувся у відповідь:
— Хай їй біс, падлюці. Як же я тепер до дівчат піду?
Ніхто на жарт не зреагував. Петро сплюнув, витер рота і подивився на обрій. Тихо, порожньо, ніч, наче нічого не сталося.
— Світанок скоро.
— Га? — Григір розплющив очі, наче прокидаючись.
— Рушати час, — повторив Петро і поволі пішов до цапур.
Поки перевіряв упряж, хлопці схаменулися і кинулись допомагати. Старанні, як ніколи. Ззаду зупинився Григір. Він деякий час спостерігав, як Петро порається біля кози, потім поклав руку йому на плече:
— Ну що, Петре, живі?
Очі в Григора були прозорі-прозорі. Петро посміхнувся і ляснув долонею по отамановій руці:
— Живі!
Вози рушили, порипуючи, і чумаки пішли вперед, залишаючи позаду свою перемогу, мертву Хазяйку і смертельний жах верхніх ночей. Треба поспішати. Скоро світанок.
Е-е-е, хіба тепер той степ, що був колись? Колись він до жовтня стелився травами, що вітер ганяв тяжкими хвилями сюди-туди, колись ці трави були такими, що покривали з головою і волів, і воза, тільки батіг виднівся іноді. І річечки колись тут були, струмки, струмочки. Де все поділося? Тільки тополя стирчить серед степу — звідки вона тут, нащо, ніхто не знає — стоїть собі, шумить, степ оглядає.
Отаборились чумаки біля тополі, пустили воликів пастися — тільки плечима знизали. Що тут можна знайти поживитись? Скільки око бачить — суха сіро-жовта травичка, де брунатніша, де чорна — татари попалили. Та видно, щось там таки є, бо круті роги посхилялися, сопуть сіромахи, ремиґають.
А вже і сонечко сідає. Вози стоять чорними могилами. Вітерець легенький пробігає — нема чим погратися небораці, одна подружка — тополя, що її гойдати, голову пригинати.
Між возами багаття, вечеряють чумаки. Вечеряють — завтра Перекоп, як воно торгуватиметься? Став Місяць серед неба. Дідух. Неабиякий мандрівник, він усе розуміє, не одного разу сам ходив, не одну дорогу освітлював. Тільки чутно:
В якому там, в біса, лузі? Голо, і вітер виє.
Зірки засяяли. Зірок на небі — як билинок у степу. Кожна з кожною розмовляє, прислухайся — почуєш. Іскри з багаття злітають високо-високо і сяють звідти. А яка злетить вище за всіх, до неба, — та стає зіркою. Це точно, старі люди бачили.
Не треба, хлопці, про «заслаб», не треба. Давайте веселішої. Завтра Крим, усі живі, здорові, тьху-тьху-тьху. Давайте краще про дівчат.
Кажуть, що пісні свої чумаки підслуховують у морських людей. Вночі прокрадаються на берег моря і нишком слухають. Не знаю. Не знаю, брехати не буду. Тільки от чого не розумію — звідки тим морським людям знати за карії очі, за чорнії брови, за ті вишні-черешні? Га?