Усі зачудовано дивилися на незрозумілі приготування, а коли Петро попрямував до кози, поволі потяглися слідом.
Терентій розвів руками і вилаявся:
— Не їсть, паскуда, хоч ти їй… — але побачивши Петрове обличчя, зразу замовк і втупив у нього здивований погляд.
Петро йшов, дивлячись в далеку далечінь, погойдувався трошки з боку в бік, пританцьовуючи, а палаючий кінець деревини в його руках описував у повітрі вогненні кола.
— З нами Хресна сила! — Терентій відійшов з дороги, підвів руку, щоб перехреститись, але тут палиця зупинилась, а полум’я, що одразу спалахнуло на її кінці, висвітило скривлене в недобрій усмішці Петрове обличчя.
— Не треба Хресної сили.
Усім стало страшно.
Палиця знову почала виписувати кола, і Петро продовжив свій рух до цапури. Всі зупинилися на місці, несила ступити крок. І тут чи почулося, чи справді, але здалося всім, що серед цілковитої тиші залунав його голос, завів якусь незрозумілу швидку пісню. Як шурхіт трав лилася ця пісня, і жодного слова розібрати не можна було. Тільки у-у-у-у-у, а потім ще раз у-у-у-у — як вітер.
Чумаки не могли відвести поглядів від цієї картини: вогняні кільця, рвучкі рухи, ковзаючий, якийсь невловимий ритм — аж самі, здається, піддалися чарівній силі. Але найдивовижніше поводилася при цьому цапура. Вона підвела похилену голову, витягла шию і немов скам’яніла, завмерла, витріщивши на вогняні кільця вмить засклянілі очі.
Знов у-у-у-у! — може, й справді вітер, а потім вже безсумнівно Петрів голос — хрипкий, задушений, і слова майже незрозумілі:
- І не тирлич, і не тоя, і не ярчук — собака скажений, а через ту воду з-під каменю, і на небо, і на землю…
А рухи все прискорювалися, прискорювалися, і раптом Петро скуцьорбився весь, крутнувся кругом себе і побіг, задкуючи, описуючи коло кругом цапури. А як замкнулося коло, виструнчився і, зробивши два широкі кроки, тицьнув палаючу деревину до своєї торби, а потім прямо цапурі під носа. І ще, і ще, тільки білий дим до неба летів.
Рогата голова почала помалу схилятися. Петро відступив трохи, знову скуцьорбився, крутнувся, а потім кинув палицю на землю і затанцював, топчучи невелике полум’я.
Чумаки наче від сну прокинулися, подивилися навкруги, очима покліпали, а Петро вже йшов назустріч, щиро посміхаючись. Тьху ти. Як примарилося. Всі ніяково перезиралися. А Петро щулився собі — ну, чумак собі та й чумак, навіть торбину свою кудись заховав.
— Ой, хлопці, як я їсти хочу!
Хлопці від цих слів чомусь сахнулися, а Петро засміявся тільки та гримнув жартівливо:
- Їсти, кажу, давайте! — та Івася під боки вхопив. Наче і справді нічого не сталося.
Чумаки мовчки обернулися і посунули за дядьком до згасаючого багаття. Від Петра трималися осторонь, позирали зі страхом, хоча тепер той нічого особливого не робив. Так само, як і всі, він всівся біля столу, взяв шмат хліба, жував собі звичайненько, посміхався. І тиші лячної вже не було — то хрумкотіли, то плямкали, то ніж рипів об твердий буханець.
Першим не витримав загальної мовчанки Івась. Він присунувся трошки, набрав повні груди повітря і спитав тихенько:
— Дя-адьку Петре! А ви чаклун?
Всі покинули їсти, чекаючи відповіді.
— То тільки по цапурах, — Петро обернув до хлопця цілком серйозне обличчя, тільки жартівливий бісик бігав у його очах. Івась посмілішав:
— А ви її заворожили?
— Було трошки, — Петро поглянув на решту і гукнув сердито: — Ану їжте, бісові діти! Чого повитріщалися?
Від цих слів хлопці схаменулися. Раптом зник кудись весь чаруючий дух. Ну заворожив дядько цапуру, то й хай йому. Значить, треба так. Чумаки знову взялися до їжі, тільки Іванко ніяк не міг заспокоїтись і невідривно дивився на Петра зачудованими очима.
— Дядьку, а дядьку! А навіщо ви її заворожили?
Петро посміхнувся лагідно:
— Бо заморилася вона стільки бігати і от-от впала б.
— А тепер?
— А тепер бігатиме як молода аж до ранку.
— А на ранок?
— А на ранок здохне. — Петро раптом посуворішав і гримнув на хлопця: — Їж давай, а не балакай, бо сам на ранок перекинешся. Ми тебе з ложки годувати не будемо.
Іванко оцінив дядькову погрозу і взявся до їжі. Звичайно, більш за все у світі йому кортіло зараз про все гарненько розпитати. Та коли й насправді не зупинятимуться аж до ранку…
Знову біля багаття запанувала тиша. Чумаки наїдалися про запас. Жували ретельно, щоб усе гарненько вклалося, водичкою запивали. Навіть Іванко їв мовчки, не чіплявся більше. Та за півгодини Петро прислухався і підвівся.
— Здається, все, — він оглянув всіх і наказав: — Ми з Терентієм запрягати, решта швиденько все вкласти на воза. Бігом.
За кілька хвилин усе було зібране, а дядьки затягували останній ремінець. Де тільки поділася розважливість та млявість, що панували біля багаття. Петро кивнув не обертаючись:
— Готові?
— Так, — відгукнулися хлопці.
— Нікому не відставати. Якщо буде треба — бігти. Ну!
Свиснув малахай.
— Гей-гей!
Рвонула вперед, форкаючи, мов скажена, цапура, побігли поруч з нею дядьки, тримаючись за воза, загупали чобітьми по землі хлопці. До ранку треба пройти якнайбільше, поки коза жива. Тому зараз за нею йти, бігти, летіти — як старші скажуть.
А в козу наче нечистий вселився. Чумаки мчали нічним степом, аж вітер шумів у вухах. На два кроки вдихнути, на два — видихнути, тільки встигай ноги переставлять. Цапура спереду крутила головою і мотиляла хвостом, немов знала, що недовго їй залишилося. Нічого не існувало на просторому полі, тільки форкання, рипіння осей та чумацькі кроки — гуп-гуп. Вони то прискорювались, то звучали повільно, бо відпочивала коза, а тоді знову прискорювались до шаленої швидкості. Гуп-гуп, гуп-гуп.
А Сонце обходило землю з іншого боку, оглядаючи свої володіння, мов сторожа: а що там коїться у темряві? Хто це нишпорить по землі? І променями донизу, автоматними чергами. А як там, у степу?
Запалився обрій, на сході почервоніло небо, немов за наказом стала коза. Стали й чумаки, з жалем дивлячись на бідолашну тварину, а вона заревла на крайнебо, голову підвела і впала, наче підстрелена.
Тихо стало в степу. Не розлягалися вже чумацькі кроки, не рипів віз. Тільки вітерець повівав, а з-за обрію, виставляючи свої червоні боки, поволі вилізало Сонце. Безупинно і гордовито, бо прийшов уже його час, коли все живе мусить сховатись, якщо хоче лишитись живим, позабиратись у щілини, нори, печери. Хижий світанок ставав над землею. Хижий день ішов за ним услід.
Сховалися й чумаки, обкопавши ретельно свого воза, так щоб не лишилося й шпаринки. Захоплені Сонцем зненацька серед голого степу, сховалися під воза, щоб так переднювати. Поруч лежала мертва цапура, а на возі з пошкодженого кулею мішка тоненькою цівкою бігла сіль.
Чумаки тягли степом віз. Впряжені в голоблі замість загиблої цапури, а інші збоку штовхають. Вп’ятьох вони здужали котити воза, але дедалі більше й більше вибивалися з сил. Частішими ставали перепочинки і коротшими переходи.
Петро з Терентієм поміняли Сердюків та впряглися в голоблі. Брати стали з боків.
— Нумо!
Зарипів віз і рушили.
Дистанція, що її лишалося пройти, зі смертю цапури розтягнулася до нескінченності. Вже третю ніч вони тягнули цього клятого воза. Зробили собі лямки, порозтирали ними плечі, порвали одежу. Навіть чумацькі чоботи, яким зносу не було, починали тріщати по швах і муляти пальці. А навкруги був безкраїй степ, і тільки сьогодні ввечері почало наче щось на обрії миготіти.
— Вже дійдемо сьогодні. Не можемо не дійти, — невідомо для кого проказав Терентій. Решта налягали мовчки, зрідка лаючись та поправляючи паски. Добре хоч харчів було доволі.
Та найгіршим була не праця, не розтерті плечі, не збиті пальці. Найгіршою була нетерплячка, що заважала йти, заважала розраховувати сили. Ну як же ж? Ну, осьо вже мусимо дійти!
Але це «осьо» знову розтягувалося, і надія забирала таку потрібну зараз наснагу.
Петро страшними зусиллями гнав від себе бажання дивитись уперед. Він втупився в землю і, щоб дати розвагу розуму, лічив кроки — до тридцяти і назад, до тридцяти і назад. А чи не забагато їм випало як на одну дорогу? Петро не міг пригадати, щоб колись збиралося так усе докупи — і засідки, і цапура, не кажучи вже про зустріч із Хазяйкою. Ось що означає одна впущена з самого початку коза. Хай йому грець, ходити з такою прикметою. Інші поїдуть — як на прогулянці, а тут… Та нічого. Солі багато, все окупиться, рік можна буде спочивати. Дійти тільки б. Петро озирнувся на товаришів — ой, не вийде з них тяглова сила, ой, не вийде!