— Нічого, хлопці! Як розпродамось, повеселішаєте. Привал! — Петро як знавець рогатої худоби розпоряджався ритмом роботи. — Ніколи б не взяв таку ледачу цапуру. Та ви, домівку чуючи, повинні на крилах летіти!
— Хіба що летіти, — відповів Сердюк, уважно роздивляючись свої ноги, — бо чобіт уже нема.
— Почекай. Будуть тобі й чоботи, й марципани в тісті. Веселіше треба!
Хлопці розпрягаючись посміхалися, але досить кисло, та й Петрові самому не так щоб дуже весело було. Їсти не хотілося, розмовляти теж. Посідали біля воза, повипрямляли ниючі спини і просто дивились у темряву. Хто намагався розгледіти там щось, хто й просто сидів, втупивши очі в простір.
Але раптом простір цей озвався автоматною чергою. Якраз понад головами:
— Та-да-да-да-дах!
Петро машинально вхопився за бік, де повинен був висіти його рідний, але тут згадав, що вся зброя лежить на возі — менш за все гадалося останнім часом про напад, тому автомати відпочивали поміж мішків.
— А, бодай тобі!
Всі чумаки сиділи біля коліс і дістатися до зброї не було ніякої можливості. А з темряви ще раз стрельнули понад самим возом і обізвалися грубим голосом:
— Руки вгору! Ану виходь по одному!
Терентій стиха матюкнувся. Петро наблизив до нього голову і прошепотів у саме вухо:
— Здається, він один.
Терентій пробурчав сердито:
— Один-то один, та зброя ж… Як вгадав, падло.
Безглуздо все виходило наприкінці. Навіть не страшно, а просто чортзна-що.
Голос знову скомандував:
— Руки вгору! І вилазьте, бо стріляю!
А, щоб ти був пропав!
Петро нахилився вперед, наче підводячись, стягнув з ноги чобіт і, рвучко скочивши, жбурнув ним у темряву, туди, звідки лунав голос:
— Лягай! — загорлав він страшно.
Чобіт ще був у повітрі, коли Сашко Сердюк, миттю розібравшись, злетів на воза і, схопивши зброю, почав гамселити віялом.
— Та-да-да-да-дах!
— А, тобі в душу та печінки! — за секунду до нього приєднався Терентій.
Над степом вищали кулі, шукаючи поживи, а той, з темряви, геть не озивався. Вбили вони його, чи що? Петро стояв на одній нозі, тримаючись за воза і вдивляючись, чи є там що. Нарешті автомати замовкли, всі прислухалися — анічичирк.
Сердюк з Терентієм, зістрибнувши з воза, пішли в темряву перевірити. Петро взяв свого автомата, щоб у разі чого прикрити. Так і простояв на одній нозі, поки хлопці повернулися, несучи чобіт, а з ним ще щось під пахвою.
— Утік. Навіть зброю кинув, — Сашко задоволено посміхнувся і продемонстрував усім маленького, мабуть, саморобного автоматика.
Терентій пробурчав:
— Любитель легкої солі. Щоб ми ходили, а він тут тільки з автоматом, сучий син… — і він докладно виклав свої думки щодо моральних якостей цього сучого сина та усіх його родичів.
Під такий немудрящий акомпанемент Петро взув свого багатостраждального чобота. Потупав ногою — нічого, політати тому, здається, тільки на користь. А потім розігнувся, кинув зброю на воза і поплескав Сердюка по плечу. Добрий хлопець.
Тут вже нарешті Терентій закінчив свої мовні вправи і підсумував:
— Так, лишаємо собі два автомати, і поїхали далі, бо у мене на все це терпцю вже не вистачає.
Усі знову впряглися в лямки. Земля неохоче поповзла назустріч, отримуючи в боки стусани від чумацьких чобіт. Знову потяглися нескінчені кроки. Остання пригода дала невеличку розраду, але тягти від цього легше не стало. Лямка так само розтирала груди, каміння лізло під ноги і колеса. Тільки придивлятись навкруги, щоб не стрельнув хто зненацька — ото і вся розвага.
І дім. Дім, що був зовсім поруч — хай не зовсім дім, хай Крайні Печери, але це вже люди, звідти можна за дві ночі дійти. Це почуття близького дому забирало останні сили. Здається, вже отут, за могилою, ще трошки. Але могила залишилася позаду так само, як і багато інших. Знову омана.
Такі думки перетворювали дорогу на нескінченне чекання. Ну от-от, ну ще трошки натиснути. А печери все на обрії, все дражняться і не наближаються. Краще вже ні на що не сподіватись.
Петро ледве шкандибав, доведений цим безперервним очікуванням до краю. І чим далі, тим ставало гірше. Терпець, якого і так майже не було, від останніх пострілів урвався. В голові застрибало: може, розвідку вперед послати, може, заблукали трошки… Та ні, наче наблизились, наче за отою тополею.
Рипів віз, важко гупали на ямах колеса. Чумаки втупились у землю і вперто йшли. Петро озирнувся. Може, перепочити? Та ні, зовсім розкиснуть хлопці від спочинку. Він опустив голову. Треба йти, поки йдеться.
Знову перед очима поповзла земля, знову волочилися по ній збиті вщент ноги. Багатогодинний спільний ритм рухів призводив до загального отупіння — не відчувалась більше відстань, не боліли груди. Тільки крок, крок, крок. І байдуже куди, байдуже скільки.
Не бачили чумаки, як дорогу їм заступив нічний патруль, не чули здивованих вигуків, і тільки коли начальник патруля загорлав щосили:
— Ану стійте, трясця вашій матері! — Петро підвів голову і зразу всівся на землю, де стояв, потягнувши з собою довгу лямку.
— Все, хлопці. Приїхали.
Чумак ущипнув молодицю за тугі груди і зразу ж отримав по руках.
— Не замай!
— Диви, яка цяця!
— Налий, куме, горілочки, гіркі сльози заливать.
— Бемц! — келихи. — Цмок-цмок-цмок. У-у-у, люта!
Чи ви бачили, як гуляють чумаки? Є на що подивитись, справді. Шинкарка вся червона від очікуваного прибутку і чумацьких залицянь. Служка біга, як дьогтем підмазана. Музики забивають бубонам дух.
— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!
День, ніч, біс його зна. Хто там дивиться?!
Серед шинку свист, тупіт — танцює дядько. Танцює — як працює, який стіл зачепить — шкереберть. А не заважай чумакам веселитися! Бачила б жінка, бачили б діти, як він тут, серед чужих людей, цапом стриба, за спідницями увивається. Та що йому зараз жінка! Гуля чумак, ой, гуля!
Хлопці за столами, хто з келихом, а хто з молодицею — лапне нишком і зап’є горілочкою:
— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!
— Як налетіли на нас харцизи, очі люті, блищать на чуже, і як почали ми з ними битися…
Чого ж це гуляють чумаки? Перемогу святкують. З Божою поміччю і вози зберегли, і слави собі заробили. І до міста нарешті доїхали, як би воно там важко не було.
А як через браму пройшли — зразу до церкви, молебен благодарствєнний замовити — і в шинок.
— А малий його за яйця… Ги-ги-ги!
— Не замай!
— Женихайся, женихайся, хлопче, то вона жартує… Ги-ги-ги.
— Грай, музико, я плачу!
- І щоб оце ти двох харцизів подолав? Та брешеш!
— Сам брешеш. А я тобі доведу!
- І доведи!
- І доведу!