— Тихше, хлопці, краще налийте ще.
Гроші, наче птахи, літають, з кишень вистрибують — яка де сяде. Дим коромислом.
— А, пропадай моє добро, задешево віддаю!
Циганчата швендяють під ногами:
— Дя-адьку, дайте копієцку!
А той сів у куточку, п’є та плаче-плаче. Біс його зна, чого. Може, хату згадав, може, бійку, а може, просто напивсь і тепер весь світ жаліє.
— Дядьку, що таке?
— А-а…
Ой, буде у шинкарки прибуток, аби горілки вистачило, бо вже не стільки п’ють, скільки ллють і людей пригощають: хай все місто веселиться — чумаки гуляють!
Бісові діти. Далеко ваші жінки, далеко любі. Нема кому вас побачити, нема кому спинити: «А що це ти робиш, сучий сине, бодай був пропав, п’яниця! Бодай тобі очі повилазили, бодай луснув би, падлюко!» І в чуприну — а не пропивай гроші! Та дарма. Нема тут жінок.
— Скільки даси за міру солі? Га? Дідько з тобою, наливай!
Ой, не треба, хлопці, ой, не треба!
А тому вже мало танцювати, так бере музику і йде на вулицю.
— Грайте дужче, я плачу!
Вечір вже. Сонце сідає. Люди за парканами сміються — що то за химера: п’яний, що аж не танцює, а тільки присідає — ось-ось впаде. Кричить щось, приспівує — веселиться чумак.
— Бум-ца, бум-ца, дз-з-з-ццц!
— Не замай!
Хлопці в шинку взялись до дівчат. А ті теж не дурні, і гроші, гроші дзвенять.
— Скільки даси за мішок солі?
Сонце сіло. Місяць сходить.
— Бум-ца, бум-ца!
А все гуляють чумаки. Чи зупиняться? Чи може, ніч змилується, пригорне їхні п’яні душі, поки не пропилися вщент? Хтозна. А поки:
— Дз-з-з-ццц!
Петро з напругою підвів голову і спробував роздивитись навкруги — де ж це він лежить. На душі було кепсько, в голові каламутно, в роті — як мухи насерли. Капосно.
З першої спроби нічого з’ясувати не вдалося: стіни якісь, темрява — чи вулиця, чи дім? Петро прикрив очі, поклав голову на холодний камінь. Господи, який жах! Поворушив рукою — наче на місці, ногою — нога знайшлася десь далеко внизу і довго повзла по землі, тягнучи за собою важкого чобота. Петро розплющив око — осьо вона, в чоботі, чорному, новому. А-а, точно, він учора купив собі нові чоботи, тільки де? Так, другою рукою. Ой, гріхи наші! Друга рука виявилась з другого боку, і тримала вона ремінь автомата. Нічого. Автомат є. Ну так, правильно, автомати в шинку в заставу не беруть.
Боже! Вони ж все пропили!
Ця думка мляво пробігла у важкій голові і лишила за собою якийсь каламутний жах. У роті зробилося ще кисліше. Петро знов заплющився, полежав трохи, збираючись силами, а потім спробував підвестися. Неймовірним напруженням вдалося сісти, спершись спиною на кам’яну стіну. Автомат волочився за рукою, брязкаючи, як бляшанка. Так. Сів. Після невеличкого спочинку Петро розплющив очі і став роздивлятися навкруги.
Знаходився він у темному глухому провулку, куди не сягало жодного звуку. Стіни були видовбані криво, аби як, а під стелею мішечками висіли кажани — родичі тих, верхніх кажанів, тільки маленькі, з курча. Найближча хвіртка, перекривлена, нефарбована, виднілася кроків за п’ятнадцять. Певно, ледащо якийсь живе. Петро втягнув носом затхле повітря і взявся оглядати себе.
Так, нічого, все ціле, чоботи — нові, штани — нові, свитина — теж нова, але вже пошарпана.
Коли ж це він вчора встиг понакупляти? Нічого не пригадувалося. Тільки дим стояв у голові, наче завіса.
У провулку почулися човгаючі кроки, і з-за рогу з’явилася знайома постать.
Терентій. Так, точно, Терентій Яровий власною персоною шкутильгав провулком, в одній руці маючи кухля з чимось рідким, а другою тримаючись за голову, щоб не загубити часом.
— На, — він побачив, що Петро сидить під стіною і простягнув йому кухля.
Петро сьорбнув.
— Вода, — мовив він кисло.
— А ти гадав, я тобі пива принесу? — Яровий важко опустився на землю і двома руками затулив обличчя. — Боже, щоб хтось знав, як у мене болить голова!
Вони сиділи поруч і не дивилися одне на одного. Петро потрошку-потрошку, а висьорбав майже весь кухоль, потім заплющив очі, наче прислухаючись, як там вода промиває отруєні тельбухи, і решту виплескав собі на обличчя. Не можна сказати, щоб від цього полегшало, але певна користь була — хоч умився. Терентій поруч зітхнув:
— Кухоль не розбий, я під чесне слово взяв… Боже… Боже…
Петро поставив кухля і посміхнувся: під чесне слово…
— Випити б зараз чого, — мрійливо сказав він.
— Не напивсь?
Кажани на стелі почали перепискуватись про щось. Петро потрусив головою, щоб отямитись. Чорт. Треба було виходити з цієї мишачої нори. Виходити та шукати решту.
— А хлопці де, не знаєш?
Терентій замість відповіді тільки знизав плечима.
— Треба в шинку спитати.
Терентій підняв каламутні очі:
— А гроші є, в шинку питать?
— Біс його зна, — Петро засунув руку до кишені, пошурував і витяг кілька червінців. — Ти ба, є!
Яровий, побачивши гроші, навіть ожив, відняв руки від лиця та стукнув ними по колінах:
— Оце так хазяїн! Оце Петро! Оце я люблю!
Він скочив на ноги і потяг кволого Петра за собою до виходу з провулка. Вже біля хвіртки той схаменувся:
— Стій, а кухоль?
— До бісової мами той кухоль. Будуть знати, як давать. Пішли.
У шинку сидів похмурий служка і зосереджено длубався у носі.
— Пива! — загорлав Терентій з порогу.
Служка флегматично підвів очі:
— Гроші покажіть.
Терентій роздратовано сунув йому під носа Петрову руку з затиснутими в ній червінцями:
— Осьо тобі гроші! Давай пива!
Служка уважно подивився, наче підозрював фальшування, зітхнув і, не витягаючи пальця з носа, поплентався до діжок. Терентій пробурчав йому услід:
— Ледве ходить, нероба, як їх тут тримають, таких… Давай! — він видер зі служкових рук келиха, одним духом вилив його в себе, обтер вуса і зауважив: — Ти в носі не дуже колупайся, бо розум виколупаєш.
— А йдіть ви… — незлостиво озвався служка, повертаючись до своєї справи.
— От зараза, — сказав Терентій. Йому, напевно, покращало.
Петро пив потрошку, слідкуючи, як цілюща рідина, просуваючись вниз до шлунка, змиває сліди вчорашнього перепою. В голові прочищалося, навіть можна було пригадати, як же вчора вони примудрилися так напитись, але чомусь не хотілося.
Терентій впорався з другим кухлем і відкинувся на стільці:
— От тепер я вже людина!
У шинку, крім них, нікого не було, і стояв похмільний дух. Порожні столи сиротливо порипували в кутках, розправляючи свої кінцівки. Рушники на стінах стомлено жовтіли у кіптявому полум’ї світильника. Петро озирнувся навкруги, поставив келиха.
— Видужав? — спитав Терентій.
— Трохи.
— Ну, то будемо шукати хлопців… Агов, дядьку сердитий! — обізвався він до служки. — Чи ти не бачив, куди дівались хлопці, що ми вчора гуляли?
На ці слова служка тільки подивився спідлоба, підвівся і зник десь у задніх дверях. Петро з Терентієм здивовано перезирнулися.
— Прибацаний якийсь, — сказав Терентій і гукнув услід: — Агов!.. От зараза. Пішов таки.