Упродовж кількох хвилин чумаки сиділи в порожній кімнаті, не знаючи, що робити далі, і подумуючи, чи не дати поки тягу, не заплативши за пиво, — досить шинкарям і вчорашнього. Та тут за стіною грюкнуло перекинуте відро, двері прочинилися і на порозі з’явилася пишнотіла шинкарка. Рум’яна і ласа, вона поправила хустину і солодко потяглася, випнувши вперед тугі груди.
— От стерво! — схвально відізвався Терентій.
Шинкарка пройшла наперед, чіпляючи розкішними стегнами стільці, а за нею у дверях виник Іванко — блідий, з очманілими очима, зім’ятий якийсь — красень, одне слово. Але автомат в руці. Вояк, а то як!
— Забирайте своє добро, — посміхнулася шинкарка. — Щоб ціле, не скажу, але здорове. Іванко побачив дядьків, ніяково посміхнувся і поплентавсь до столу. Коли він проходив повз шинкарку, та грайливо штовхнула його стегном у бік:
— Ой, і солодкі у вас парубки!
Від цих слів хлопець з блідого вмить зробився буряково-червоним, засоромився і опустив очі.
От падла!
Петро підвівся назустріч блудному синові. Споганила хлопця, гадюка.
— Решта теж у тебе?
— Я тобі що, молотарка? — обурилася у відповідь молодиця і обернулася до люстра.
— Вони, певно, у дівчат, — сказав невідомо звідки виниклий служка.
— А ми б без тебе не додумалися, — відрізав Терентій. — Пішли звідси!
— А гроші? — згадав служка.
— Та нехай, — мовила шинкарка від люстра, — це буде платня… за користування… — і захихотіла грайливо.
Стерво.
На вулиці Петро несхвально огледів червоного Іванка, що ішов, опустивши очі, і залишив його ззаду. Тьху ти. Молоде, воно і є молоде. Перша-ліпша нахабна баба і звабила. Ще й, либонь, кишені витрусила, поки спав.
— Ну що, будемо питати в людей? — Терентій теж несхвально озирнувся на хлопця і пішов попереду, поруч із Петром.
Петро зітхнув. Та де ж цих Сердюків зараз знайдеш? Позаривалися, мабуть, десь там у цицьки, що й вух не видно.
— А може, вони біля воза?
Терентій у відповідь посміхнувся:
— Якого воза? Ти ж сам його продав.
— Кому? — щиро здивувався Петро.
— Якомусь чорному, в шапці.
Боже, це вони ж геть пропились, до копійки…
Терентій продовжував усміхатись:
— Не пам’ятаєш?
Петро потрусив головою, наче щось пригадуючи:
— Хоч багато взяв?
— Та скільки там багато… Він же ледве тримався.
І що ж тепер буде?
Чумаки йшли вулицею, не зустрічаючи жодного перехожого, щоб розпитати. Хвіртки були зачинені, не блимало на подвір’ях вогників. Чи зарано, чи запізно. У Петра в голові з’явився якийсь ідіотський приспів, що вчора грали музики, і він ішов, мугикаючи його під ніс:
От уже причепилося, зараза!
— Хлопчику, а ти не бачив тут чумаків, що вчора гуляли?
— А хіба ж це не ви?
— Ми. А братів з нами двоє, не бачив?
— Ні, дядечку.
Пішли далі, розпитуючи. На вулиці люднішало.
— Що ти там мугикаєш?
Петро махнув рукою:
— Та так, причепилося. А цікаво, котра година?
Спитали якусь бабусю і з’ясували, що тільки восьма, тільки місто прокидається. Терентій здивувався:
— Так що, виходить, ми два дні гуляли?
Братів перехожі не бачили. Чумаки заглиблювались у місто далі й далі, так що Петро вже запропонував було повертатись, коли раптом почули від жінки:
— Чумаки? Та спитайте там, через дві вулиці, там наче були.
Терентій підбадьорився, обернувся до Іванка:
— Наздоганяй, хлопче! Зараз будемо цих засранців з ліжок витягати.
Через дві вулиці їх надіслали ліворуч, потім праворуч, і от нарешті вони побачили, що в провулку, опустивши буйну голову, у драній свитині, затасканий вкрай сидить і куняє носом… Григір.
— Отамане! — загорлав Терентій, наче не вірячи власним очам.
Григір підвів голову:
— Хлопці?… Живі?! — і наступної миті Петро з Терентієм кинулися йому назустріч, заобіймалися, заплескали по плечах, загукали:
— Живі!
— Живі!
— От, чорти! Всі?
— А я гадав…
— А ми гадали…
— Та тут, недалечко…
— Ай, хлопці!
— А це Іванко? Ну, козак!
— Давай, розказуй, — мовив Терентій, коли всі трохи отямились від першого шаленства зустрічі.
— Та що там казати? — розвів руками Григір. — Ганялись вони за нами годин з п’ять, вісь нам перебили. Поки полагодили під обстрілом… А ви як?
— Та й ми так, — і Петро наскільки міг стисло розповів про їхні пригоди.
— Ну даєте, — Григір, все ще очманілий від несподіванки, тільки головою хитав. — Хай йому біс. Ви, я бачу, прибарахлилися, — додав він, роздивляючись нове Петрове вбрання.
Петро з Терентієм тільки перезирнулися. Терентій мугикнув під носа і, щоб зам’яти, спитав:
— А як ваша сіль?
Отаман опустив очі:
— Та тут… бачте… — він зітхнув і почухав потилицю. — Та тут таке…
— Не довезли?
— Та ні, — Григір шморгнув носом. — Бачиш, хлопці натомилися в дорозі… цеє, — він подивився кудись вбік, — нанервувалися… ну, і як прийшли… то в шинку геть пропились, — він знову зітхнув. — Осьо сидимо третю добу…
І в цю мить отамана перервав регіт співрозмовників. Григір підвів очі:
— Ви чого?
Але ті не вгавали. Петро з Терентієм гучно та щиро реготали, ляскаючи себе по колінах. Регіт лунав переходами, вибиваючи дрібну луну, так що провулок завивав та хекав. Отаман спочатку тільки переводив погляд з одного товариша на іншого, а потім, в секунду все зрозумівши, приєднався третім голосом, завдаючи луні додаткового клопоту. Вони сміялися довго і весело, висміюючи з себе смертельну небезпеку і п’яний угар похмілля, верхніх, Хазяйку, постріли і кулі, жах зоряних ночей і надію на щасливий кінець. Вони били одне одного по плечах, вказували пальцями на отаманове дрантя і свою нову одежину, і сміялись, сміялись, заходячись, закидаючи голови, присідаючи і спираючись на стіну, щоб не впасти. Цей божевільний регіт, помножуючись і перекручуючись, летів галереями, а його наздоганяли нові порції. Чумаки сміялися з себе, зі свого чумацького життя і собачої долі.
Та врешті-решт сміх ущух і дядьки вгамувалися, тільки посміхалися широко.
— А де ж ваші хлопці? — спитав отаман.
— Та, десь у дівчат. Знайдуться, — відповів Терентій.
— А ваші?
- І наші є, — сказав отаман, витираючи чоло. — Отож посміються хлопці, отож посміються!
І тут у тиші, що панувала в провулку після недавнього божевілля, почулося слабке скавчання. Наче цуценя, що придавило лапу і вже не має сили голосно вищати, тільки попискує. Тоненьке таке і беззахисне скавчання чулося з того боку, де стояв Іванко, що не брав участі у дядькових веселощах. Дядьки обернулися, шукаючи хлопця поглядами, і завмерли.
Іванко не стояв. Іванко сидів, скуцьорбившись, тицьнувшись носом у чужу хвіртку і гірко-гірко плакав.
Зоряний вуйко
Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…
— Мамаю! — звернувся він до мене в пивниці.
Я звів очі. Мамай — моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…
— Гуляйте, чоловіче, — сказав я ввічливо. — У мене вихідний. Вічний.
— Мамаю, я від Ляха, — він значуще подивився.
— А хоч би від Господа Бога, — відрізав я і замовив ще пива.
Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, — нахаба.
— А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…