Дядьки вже старі — скільки вони ще ходитимуть, то й залишається він один. А що? Справді, буде водити, не гірше за дядька Левка, от побачите.
- Іване, а Іване! А чом ти не жонатий ще, наче гроші маєш?
Іван обернувся і навіть відкрив рота, щоб відповісти, але тут Гриць спереду озвався застережливо:
— Увага!
І Семен мало обличчям не влетів у Іванового заплічника — так несподівано той зупинився.
— Чорт!
Дядько Кіндрат позаду загримів автоматом, Іван взявся за свого, а дядько Левко обігнав їх і підійшов до Гриця. Тоді тільки Семен зметикував, що треба й собі озброїтись, і потяг автоматний ремінь з плеча. Всі сторожко озирались. Спереду про щось радилися, але як Семен не вдивлявся в обрій, він так нічого й не помітив. Біс його зна, що Грицю приверзлося.
Але все ж таки щось там було, бо далі завернули ліворуч і пішли без дороги навпростець.
Семен розпитувати якось не наважився — всі мовчать, може, так і треба. Дядько Левко залишився попереду разом з Грицем, тепер ззаду підпирав один дядько Кіндрат. Він щось собі мугикав під носа — чи то пісню співав, чи то молився.
— Диви, свиня ходила! — Іван вказав на землю трохи праворуч. Там, в пилюці, чітко вирізнявся відбиток ратиці — роздвоєний зі шкребками пазурів — як це вони їх не стирають? — і завбільшки з долоню.
— Ого!
— Та це ще маленька, а от яку я був підстрелив, пам’ятаєте, дядьку Кіндрате?
Дядько ззаду обізвався рипуче-скептично:
— Ти його слухай більше. Там порося було, і те мало ногу йому не від’їло, доки забив.
— Та то ви переплутали, — Іван підморгнув Семенові через плече. — Сміються дядько. А я тобі кажу, свиня була з Гриця на зріст, не брешу, м’яса стільки! Жалко, що їсти не можна.
Семен згадував, як його в дитинстві лякали, щоб на верх не ходив — свині з’їдять. Вкрадуть та з’їдять. І як він одного разу на верху здибав таки підсвинка, добре хоч не свиню, як злякався, видряпався на гілку, а той пройшов мимо, не помітив, слава Богу. Семен нікому про це не казав, але й досі пам’ятав хижі свинячі очі й пазурі, що шкребли землю на кожному кроці, здавалося, аж іскри викресували. Тому зараз він тільки кивнув головою і про всяк випадок перевірив автомата на боці.
— Ви, свинодави, відстаєте. Ворушіться, давайте, — голос дядька Кіндрата підштовхнув у спину. Іван з Семеном прискорили ходу, і торби їхні застрибали на спинах. Ет, чорт, забалакались.
А потім настала черга Івану йти попереду, і Гриць став у середині. З Грицем розмовляти — марна справа. Семен тупав, впершись поглядом у широченну спину в сірій куфайці. Оце так спина! Правду говорили дядько Кіндрат — Грицю голови не потрібно, у нього плечі є. Точно.
Плечі гойдались попереду, цілком затуляючи обрій, і тому Семен навіть не помітив, як потрапили на берег якогось лиману чи ставку. Він тільки побачив під ногами вологе, озирнувся — а навкруги вже, немов море, осока. Як їх сюди занесло — чи з дороги збочили, чи так треба, хіба розбереш? Дядько Левко йшов десь попереду, ніби нічого не сталося, дядько Кіндрат ззаду мугикав щось — біс їх знає. Кажуть, що деякі отамани навмисне плутають, щоб решту з дороги збити. Може, й правда.
Гриць сунув, як ваговоз, залишаючи після себе зім’яту осоку — по його слідах можна було йти не боячись. Спереду стукали по деревині — лякали гадюк. І Семен подумав, що насправді, тут, в осоці, їх, мабуть, до чорта — затишок, вода каламутна, і Сонце не дістане. А тоді почав уважніше дивитись під ноги, бо гадюк він боявся. Тим більше, що дядько Кіндрат казали: «Гадюки там, хлопче, здорові — жах, мабуть, із Гриця завтовшки».
Раптом Семен засміявся, бо зараз же згадав, що Іван свиню вбив теж розміром «із Гриця». І що це вони все на Гриця міряють?
— Ти чого? — на його сміх обернувся і сам вимірювальний засіб.
— Та нічого, — відповів Семен. — А ти не знаєш, де це ми йдемо?
— А… То дядько Левко знають, — Гриць трохи уповільнив ходу, тоді подумав і додав: — Мабуть, додому.
— Мабуть, — охоче згодився Семен.
Ну що ж, Гриць — він Гриць і є. Іде, наче не відчуває півста кілограмів за спиною. А в Семена, між іншим, плечі вже почали нагадувати про необхідність відпочинку, і він, то підсовуючи пальці під лямки, то витягуючи їх, вже з легкою заздрістю дивився на залізну спину попереду. Пре собі, і нічого йому не робиться.
Незабаром вийшли з осоки і зробили коротенький привал. Семен сів на землю прямо де стояв. Хай їм біс, тим бесагам.
— Хе-хе. Що, заморився? — поруч з’явився дядько Кіндрат. — А знаєш, як кум від куми борошно ніс?
Завівся таки, старий мимря. Семен намагався не звертати уваги на дядькові балачки і весь зосередився на відпочинку. «Тепер плечі важніють, важніють і тягнуться до землі». Як у школі колись вчили. Але плечі і без того важніли, а у вухах триндів скрипучий голос: «А тоді зупинився, і каже: що ж кума мені стільки борошна насипала. Від щирого серця… Хе-хе…»
— У дорогу! Рушаймо, хлопці, скоро світанок.
Тепер Семена поставлено до авангарду, дано до рук палицю — «якщо зайдемо в траву, лякатимеш гадюк». І гайда.
Ішли вздовж берега, по червоній глині. Зліва, за пагорбом, відчувався подих води. Дядько Левко дав орієнтир — високу тополю на обрії, а сам повернувся в кінець. Семен уважно роздивлявся навкруги, намагаючись одночасно триматись орієнтира — це не так просто, як ви гадаєте, але він не схибить, він ще не в таких ситуаціях бував. Уже потроху світлішало, очі починали гірше бачити, і тонку рисочку тополі дуже просто було загубити… Але не Семену. Зір у нього, як у кішки.
Так і йшов хлопець попереду, про себе відмічаючи особливості краєвиду. Спереду, трохи ліворуч, височіла якась вежа. Він давно її запримітив і все гадав — що воно таке, але невеликий досвід не міг підказати відповіді. Товста, висока, пофарбована білим, вежа була майже по курсу, і Семен вирішив, що коли вони йтимуть поблизу, треба буде роздивитись.
Невдовзі вийшли на горбок, і попереду відкрилось стародавнє місто — руїни, розкреслені вулицями. І серед них єдина ціла споруда — біла вежа, та сама. Ззаду наздоганяв дядько Левко.
— Так, слухай, Семене, — він оцінююче дивився в очі. — Ти цеє… давай, вулицями йди… В руїни не заходь. Бо там таке може бути… Зрозумів?
Семен кивнув. Що він, маленький?
— Не заблукаєш?
— А чого тут блукати, — чомусь хрипко відказав Семен і прокашлявся. — Розберемось.
— Ну добре. Давай, пильнуй, а то тут і верхні можуть бути, — дядько Левко ще раз уважно глянув Семенові в очі, потім поплескав по плечу і відстав.
Верхні? Цікаво було б подивитись. Семен ще ніколи не бачив верхніх — з ближніх околиць селища їх давно вибили, а настільки далеко від дому він ще не заходив. Кажуть, що верхні людей їдять, а як дуже зголодніють — один одного починають їсти.
А втім, чумаки вже крокували містом, намагаючись триматись подалі від руїн. Довелося трохи змінити напрям — вулиці йшли під кутом. Семен краєм ока роздивлявся уламки стін, парканів, понівечені дахи. Тут колись жили люди. Ходили кімнатами, подвір’ям. І меблі у них стояли. І вікна у них були. Семен подумав, що, мабуть, вікна вдень доводилось закривати — бо Сонце ж. А вночі, мабуть, їх відчиняли і дихали свіжим повітрям. Дуже зручно. Жаль, що вдома, в печерах, вікон нема.
— Тах-та-да-да-дах! — черга прошила повітря, і тиша луснула, як горіх.
Семен розгублено озирнувся, нічого не побачив і тут таки полетів уперед від поштовху в спину. Просто як стовп, обличчям в пилюку. В останній момент він все-таки встиг виставити вперед руки, і тут його наздогнала власна сіль за спиною. Всіма своїми кілограмами вона вдарила по розслабленому вже хребту. Щось голосно хруснуло. Семен зойкнув від болю і повалився мішком.
— Ой!
А поруч стріляли, кулі вищали над вухом. «Треба допомагати хлопцям відбиватися», подумав Семен і став вибиратись з-під важких бесагів, перевернувся на бік, потягнувся за зброєю і тут побачив, що все закінчилося. Підводився з землі Іван, напевно, це він штовхнув, коли почалося. Трохи далі, розкинувши ноги, все ще лежав Гриць і дивився в провулок напроти. Ззаду, відсапуючись, підводились дядьки. Наче нікого не поранено.