«Ти ба, — подумав я, — не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:
— Чого хоче цей брудний вбивця?
Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця — я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію — я дійсно не зміг би не розпитати про справу.
— Ну! — сказав я. — Зараз очі на лоба вилізуть.
Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:
— Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…
— Ну?
— Ну, і треба знайти.
— Вуйко, кажеш?
— Угу.
Я пхекнув.
- І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.
— Собаки брешуть, — раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: — Тобто я не так хотів сказати.
Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.
— Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.
Тут вже і він засміявся:
— Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.
Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» — у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.
— Як тебе кличуть? — поцікавився я.
Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.
— Грицем.
— А прізвище?
— Завірюха.
— Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?
Він звів брови:
— А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?
Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.
— Ну?
Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:
— Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.
— Коли це було?
— Три тижні.
— Рекет уже б об’явився.
— Так-так! — радісно підхопив Гриць. — Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.
— За три тижні нічого не знайшли?
— Ні, — він розвів руками.
Та-ак. Спеціалісти.
— А поліція що?
— Шукає, — він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.
Я зразу розкинув у голові варіанти.
— Він полетів із Землі?
— Виключено. Ми перевірили.
— Під чужим прізвищем?
— Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…
— Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід — систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.
— Може, вбили? — перервав я хлопця.
— Навряд чи, — сказав він. — Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.
Рація в його словах була.
— Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?
Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.
— Грицю, Грицю, до роботи… — промурмотів я, відчиняючи дверцята.
— Що? — обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.
— Нічого. Їдемо, — я вмостився на сидінні. — До УГС.
Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.
Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!
Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно дивитись. А от без мене все одно не можуть. Не прожити Україні без Мамая.
Ми з моїм Грицем вмостились біля монітора. Замиготіли заставки: «зберігати в таємниці», «тільки для працівників УГС» і таке інше. Потім на екрані з’явився рудий вусатий огрядний дядько з капризним підборіддям та синіми очима, круглими, як ґудзики. Дійсно, вуйко собі та вуйко. Нічого більше про нього не скажеш.
- Ґедзь Пантелеймон, перший заступник кошового отамана Першого Коша Великого Возу Галактичного Українського Конгресу, фінансовий директор корпорації «Зоря». П’ятдесят три роки, одружений, троє дітей… — вголос читав мені Гриць, а я все вдивлявся в круглі очі зниклого вуйка та намагався вхопити там щось, бодай ниточку.
Де ж ти подівся, га?
— За свідченнями близьких людей, характер рівний, трохи бурчливий, ворогів не має, друзів багато, за свідченням службовців «Зорі», тямущий фінансист, добрий фахівець, як сказала одна пані, «хитрий хохол». На роботі і вдома взаємини рівні. Шкідливі звички: палить тютюн, п’є багато пива…
— Хіба це шкідлива звичка? — спитав я.
Гриць підняв очі від монітора, потім посміхнувся й почав знову:
— Погані звички: палить тютюн, п’є багато пива, уві сні дуже хропе…
— Дуже? — уточнив я.
— Дуже.
— Як саме?
Гриць знову звів очі:
— Так, що дружині доводиться спати в іншій кімнаті… — він вловив у моїх очах іронію і знову посміхнувся. — Ні, він і справді дуже хропе.
Нам показали зйомку номера в готелі після зникнення пана Ґедзя. Жодних слідів боротьби, жодного безладдя, ліжко зім’яте, ковдра відкинута, так, наче осьо спав чоловік, потім підвівся і вийшов. Єдине, що вся одежа лишилася в номері. Але з готелю пан Ґедзь не виходив, та й взагалі, за інформацією від адміністрації, з готелю того дня не виходив жоден голий чоловік.
«Лінгвісти, — подумав я. — Скажуть таке: не виходив жоден голий чоловік. Так, наче жінки виходили, а от саме чоловіків не було. Шляк би їх трафив, тільки мову псують».
— Слухай-но, — мені раптом спала на думку одна річ. — Коли він хропе, та ще й гучно, то, мабуть, сусіди чули це, га? Я гадаю, в готелях стінки не надто товсті.
— Не надто, — погодився Гриць. — Тому адміністрація вимушена була відселити всіх сусідів з бокових кімнат і навіть згори та знизу. Тобто чотири кімнати, що мають спільні перестінки або перекриття з кімнатою 211, тієї ночі були порожні.
Але швидко здаватися нас не привчили.
— Грицю, — попрохав я. — А у вас є план готелю?
Він мовчки натиснув кнопку, і на моніторі намалювався план. Кімнату 211 прикрашав жирний червоний хрест.
— Сусідів навпроти опитували?
— Так, навпроти жили двоє молодят з Харкова. Вони всю ніч займалися коханням, тому нічого не чули.
— Добре, — я подумки домалював до плану третій поверх, потім перший, підрахував… — А у кімнаті 110 хто жив?
Гриць на мить замислився, потім натиснув кнопку:
— Пані Стрейзанд, Кейптаун, 89 років, удова.
— Допитували?
Гриць здивовано звів брови:
— Ні. А навіщо? Ми допитували всіх, хто жив на шляху від 211-ї до виходу, а 110-а — це поверхом нижче і зовсім в інший бік.
Я зробив суворе обличчя.
— Знайдіть її, будь ласка, — і поки Гриць порпався з кнопками комп’ютера, пояснив: — Розумієш, 110-а має спільний кут з 211-ю, а старі пані завжди погано сплять, тому вона могла багато почути, як ти вважаєш?
Тут на моніторі з’явилося обличчя старенької сивенької жінки зі жвавими очима. І подивившись в ці очі, я зрозумів, що не помилився.
— Хау ду ю ду? — чемно запитав Гриць.
— Хау ду ю ду, — відповіла жінка. — Вот’с хеппенд?
Гриць видобув з кишені посвідчення й тицьнув співрозмовниці в очі. Він відрекомендувався працівником Української Регіональної Поліції, у відповідь на що пані на моніторі раптом перейшла на щиру українську:
— О, дуже приємно. Мій прадід теж був українцем. Чим я можу допомогти шановному пану?