Ми перезирнулися. Гриць відкашлявся.
— Пані жили три тижні тому в готелі «Заграва»?
— Так, а то що? — жваві очі з цікавістю роздивлялися нас.
— А чи пані не чули вночі чогось дивного? З другого поверху.
— Чула, — охоче обізвалася та. — А я все гадаю, чи запитає мене хто, чи ні…
- І що ж ви чули? — не дуже ввічливо перервав її Гриць, але вона не образилася.
— О, то було дуже цікаво. Дуже, — жінка кокетливо поправила зачіску. — Першої ж ночі, як я там оселилася, до речі, непоганий готель і до того ж дешевий, я тепер завжди буду зупинятися там… Так от, першої ж ночі, як я оселилася, десь близько одинадцятої раптом звідкілясь згори почулося страшне гарчання. Ви знаєте, я не дуже розуміюся на зоології, але мені здається, що то був тигр.
Гриць посміхнувся.
— Дарма ви смієтесь. Справжнісінький тигр. Він так гарчав, як ото, знаєте, в зоопарку. Я злякалась та зателефонувала адміністратору. А вони чомусь засміялись. Отак, як ви. І знаєте, на мене це справило дуже погане враження — у них в готелі тигр, а вони сміються. Потім вони сказали, щоби я не хвилювалася і спокійно спала, а вони спробують це вирішити. Добре сказано — спокійно спати! Коли над вами так гарчить! Але потім гарчання припинилося.
— Коли це було? — швидко запитав Гриць. «Чіпкий хлопець», — подумав я.
— Коли? — перепитала пані Стрейзанд. — Мені здається, близько дванадцятої. Так-так, зараз я згадую, було двадцять на дванадцяту.
— Ви так точно запам’ятали?
— Аякже! — вона, здається, навіть обурилася. — Коли б над вами, добродію, всю ніч гарчав тигр, я гадаю, ви б теж запам’ятали.
— Дякуємо, пані Стрейзанд, — посміхнувся Гриць.
Вона стрельнула очима:
— Прошу. А що, власне, сталося?
Гриць брехав не замислюючись:
— Це і справді був тигр. Його вкрали з цирку і переховували в одному з номерів. Але це, зрозуміло, не повинно вплинути на репутацію готелю «Заграва».
— Та що ви кажете! — сплеснула руками жінка на моніторі. — А я вже гадала, може, мені причулося. Може, я, стара, вже зовсім з глузду з’їхала. А виходить…
— Дякуємо, пані Стрейзанд, — вставив Гриць. — Ви нам дуже допомогли.
— Прошу, — обізвалася та і зв’язок вимкнувся, не чекаючи на продовження.
Ми перезирнулися.
— Невже він і справді так хропе? — запитав Гриць у простір.
Я тільки значуще звів брови.
— Отже, Грицю, виходить, що він зник з готелю приблизно о пів на дванадцяту.
— Виходить, — погодився він.
У голові блукали деякі підозри, але я не поспішав їх висловлювати. Тому вирішив повернутися до покинутої справи.
— На чому ми зупинилися?
— Підстави для злочину.
— Ну, і які ж підстави?
— Жодних. За свідченням родини, пан Ґедзь взагалі не мав ворогів, ба навіть просто людей, які б погано до нього ставилися. На роботі — така сама картина, стосунки з керівництвом — дружні.
— Фінансові махінації?
— Кажуть, що нема.
Я недовірливо скривився.
— Ми перевіряли, — запевнив Гриць. — Дрібниці, ховали прибуток і таке інше. Всі так роблять.
— ГУК? — запитав я.
— Що ГУК? — Гриць спочатку не зрозумів, але потім виправився: — А-а. Справа в тім, що Галактичний Український Конгрес реальною політикою майже не займається, ну, тобто займається, але офіційна його структура, до якої належав пан Ґедзь, як нам пояснили, використовується фактично для прикриття — благодійність там, листування, конференції.
— Добре, — погодився я. — Оце так вуйко! Ні до чого не причетний! Чорта його красти? Брешуть вони. Через такого нікчему й поліцію не потурбували б, не те що вас.
Гриць знизав плечима:
— На жаль, це тільки офіційна інформація.
— Зрозуміло.
Чесно кажучи, мене це розлютило. Знайшли з ким гратися в хованки! Хочеш людину знайти — викладай все, як є. Не хочеш — іди до біса! Кому потрібні всі ці витребеньки: не причетний, не був, не помічено. Треба було іти до Ляха лаятись. Але спочатку…
— Грицю, — попрохав я. — Ану скажи, хто виходив з готелю близько дванадцятої і який вони мали вантаж.
Гриць знову натиснув якісь кнопки:
— За свідченням портьє, близько дванадцятої з готелю вийшла група ефіопських туристів.
— Вантаж?
— Без вантажу. А також двоє андромедян з валізами.
— Великі валізи?
— Портьє каже, величенькі. Але ці двоє в готелі не жили, вони зайшли в гості до 513-го номеру, і коли заходили, вже були з валізами.
— Важкі валізи.
— Здається, так. На коліщатках, — Гриць дивився на мене, немов щось метикуючи, а потім хлопнув себе по лобі. — Боже! І як я сам не здогадався!
— Скільки важив наш вуйко?
— Важив? — Гриць натиснув на кнопки. — Сто дванадцять кіл.
Я присвиснув.
— Ну добре. А зараз перевір для проформи, хто жив у 513-му та довідайся, коли й у якому напрямку з найближчих космодромів вилітали тієї ночі валізи вагою понад сто кіл. Здається, їх не повинно бути багато.
Гриць всівся зручніше і почав гамселити по клавіатурі. Я ж для спочинку сходив до бару та заправився пивом. Люблю його, грішним ділом, хоча УГС і вважає це шкідливою звичкою.
Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз — чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.
Гриць дивився на мене. Очі його палали.
— Ну що, козаче, де там твій фінансовий директор? — запитав я.
Він кивнув:
— Геніально! Коли він ще живий.
— Та живий. Зарізати і тут можна. Чорта його возить.
Я простягнув Грицеві пляшку пива. Він не відмовився.
— Так, — підсумував я, — починається друга серія. Тепер треба його звідти діставати.
А справа була в тім, що цивілізація Андромеди у стосунках із Землею поводилася дуже незалежно, навіть ексцентрично, коли завгодно. Хоча андромедяни і мали писемність, в їхній цивілізації вона не відігравала звичної нам ролі. «Ти мені друг, — пояснював їхній Президент нашому, — я тобі все віддам, нічого не пожалію. Ти мені ворог — я тебе вб’ю. Навіщо псувати папір?» Залізна логіка, чи не так? Саме через цю логіку з Андромедою не було підписано жодного папірця, який щось комусь гарантував би. Андромедяни не повертали нам злочинців, не давали політичного притулку, не підтримували дипломатичних стосунків, не засилали послів, а на наших не звертали жодної уваги. Вони взагалі все розуміли на рівні друг — не друг, і на будь-яку спробу з’ясувати подробиці тільки лапами розводили: мовляв, навіщо? Агенти, що працювали там, давали суперечливу, але абсолютно достовірну інформацію. Мене Бог милував від праці на Андромеді, але старий товариш Сагайдачний після року там видихнув: «Хріна розбереш!» І от тепер ці «друзі», судячи зі всього, вкрали нашого ріднесенького вуйка.
— До речі, а на дідька він їм знадобився? — спитав я у Гриця.
Він знову знизав плечима. Що то за чудова звичка для працівника УГС — низає плечима, і все. Золото — не хлопець!
— Українці на Андромеді є?
— Аякже! — відповів Гриць. — Вони навіть мають членство в ГУКу.
— А «Зоря» як?
Гриць замислився, наче пригадуючи:
— Відділення на Андромеді. І, здається, навіть не одне. І тут над нашими головами пролунало з гучномовця:
— Лях викликає Мамая. Кабінет вісімсот перший. Повторюю…
Я звів очі. Ну що ж, добре, що викликає. Зараз я дам йому тирси за таку роботу. Дам, дам — дарма, що в начальство пропхався.
— Грицю, — сказав я підводячись, — зв’яжися з цією «Зорею» і з ГУКом, витруси з них душу, але хай зізнаються, які справи у них на Андромеді. Скажи, що ми не будемо шукати там їхнього вуйка, якщо вони не дадуть доброї наводки. Шахраї міжпланетні. Так, а іще перевір про всяк випадок тих двох, що вийшли з готелю — ім’я чи що воно там в них, — Гриць із сумнівом похитав головою. — Я розумію, що це нічого не дасть, але ти все-таки перевір, для проформи.