— Маємо ще кілька годин, — сказав він, далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…
Я подивився на Гриця, він — на мене.
— Знаєте, пане Боровий, — сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, — ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?
Боровий скривився так, наче відкусив хрону.
— Але духовність, — обурився він, — духовність, що завжди відрізняла українську націю…
Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:
— За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?
Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.
Дорогою я виправдовувався:
— Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…
Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.
Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.
— Цього дядька, — лаконічно мовив я, — два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.
Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:
— Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?
— Так, — підтвердив я.
Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, — подумав я. Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного шинка.
Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу — про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.
— Куди зараз? — питав я його.
— Туди, — вказував він пальцем і продовжував: — Нашому народові, бачте, завжди була притаманна найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».
— Еге ж, — погоджувався я. — За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.
А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.
— Добраніч, — сказав він мені, тримаючись за стіну. — Але завтра вже я вас відведу до церкви. І навіть не заперечуйте. Бо нам, українцям…
Тут я попрощався і втік.
Гриць нічого не домігся. Тобто із «Зорею» та ГУКом. У мене взагалі склалося враження, що Грицю протипоказані контакти з офіційними установами.
— Курви! — лаявся він. — Сидять, нічого не роблять, знають, що до начальства далеко. Ото б настукати, щоб запам’ятали!
Що поробиш, молоді завжди переймаються тим, що не має відношення до справи.
Потім ми завітали до місцевого агента УГС. Йой! Тепер вже лаявся я, а Гриць тільки гмикнув. Тут він вже точно настукає. Що вони, курви, гадають, що коли начальство далеко, то й перевірити нема кому? У нас скоро усіх вуйків повикрадають з такою службою безпеки!
По обіді ми взяли пана Борового і подалися перевіряти вчорашні контакти. Наш гід виглядав сьогодні трошки стомленим, і коли почув, що доведеться знову іти по шинках, глибоко зітхнув.
— Невже ви з першого разу не запам’ятали? Невже ваші мемуари…
Я взяв його за руку:
— Тримайтеся мужньо, пане Боровий. Українці — горда нація.
І ми пішли. Заходили до шинків, що в них були напередодні, і чекали, поки з’являться завербовані агенти. Ми заходили в нові й обіцяли гроші андромедянам з каламутними очима. Ми діяли нахабно — їй Богу, не було іншого виходу. Ми намагалися привернути до себе увагу місцевих спецслужб, якщо такі існують, ми намагалися привернути до себе увагу самих злочинців, примусити їх діяти і тим виказати себе. Ця важлива справа забрала решту дня й останні сили пана Борового. Але ввечері нам пощастило.
— Давай тисячу, — почув я рипучий голос перекладача біля входу до чергового пункту «культурної програми».
Поруч стояв похмурий андромедянин, що здався мені підозріло знайомим.
— Мізинець? — згадав я.
— Ні, — виправив він, і тут електронний перекладач запнувся, шукаючи синонімів до ймення співбесідника. Я почухав потилицю й вирішив, що краще зватиму його про себе Мізинцем.
— Давай тисячу, — сказав Мізинець.
Гриць штовхнув мене під бік. Невже спрацювало? Я видушив із себе найскептичніше гмикання з усього репертуару і, здається, Мізинець зрозумів його без перекладу.
— Знаю, де він. Покажу.
— Покажи.
— А тисяча?
— Покажу, — сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. — Віддам. Потім.
— Ясно, — сказав Мізинець.
Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.
— Що таке? — отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.
Гриць заспокійливо взяв його за руку:
— Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.
— Ні-і, — п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. — Я з вами.
В очах його блищала рішучість.
— Додому, — наполягав Гриць.
— Ні, — відмовився Боровий. — Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.
— Додому…
Але тут я вимахнув рукою:
— Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.
— Точно, — підтвердив наш гід. — Згоджуся. Я на все згоджуся.
Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.
— Ходімо?
— Не загуби поводиря, — наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих по хмурих стін.