А напасники, вочевидь, уже захопили звуковий вузол, тому що над залом лунав рипучий голос електронного перекладача:
— Зберігайте спокій. Спротив не має сенсу. Це теракт. Зберігайте спокій.
Спокій. Добре сказано, хай їм чорт.
Люк знайшовся досить швидко. Я пробував натиснути на нього з різних боків, поки нарешті знайшов прихований механізм, і кришка слухняно від’їхала донизу, відкриваючи шлях до втечі. Пересвідчившись, що погоні поки немає, я галантно пропустив жінку вперед і сам пірнув слідом.
Ми сиділи в машинному відділенні попід сценою та прислухалися до невиразного шуму згори. Люк я акуратно зачинив за собою. Здається, наша втеча залишилася непоміченою. Щоправда, довелося добряче наїстися пилюки під татамі і тепер ретельно відпльовуватися.
— Що там відбувається? — нарешті витисла із себе кілька слів Соломинка.
— Теракт відбувається. Ти ж чула. Нас взяли в заручники.
— Хто?
— Восьминоги. Вони, здається, прилетіли з Бетельгейзе.
— Так ми ж з ними друзі.
— Певно, що так. Ти ж бачила їхні дружні обійми.
Я струснувся усім тілом, немов собака, і підняв цілу хмару куряви.
— А навіщо їм це?
От якби знати. Втім, вони скоро оголосять свої вимоги, принаймні так твердить теорія. А практика…
— Нам яка різниця, навіщо?
— А ви хто?
У темряві зблискували Соломинчині очі. Вона мене так і не впізнала, і я вирішив поки що зберігати інкогніто.
— Глядач.
— Не схожі ви на звичайного глядача.
Шкода, а так намагався бути саме звичайним глядачем… Я тільки знизав плечима, втім, це, мабуть, залишилося непоміченим у пітьмі. Що робити далі? Теорія радила встановити зв’язок зі Службою і доповісти ситуацію. Проте аби доповісти ситуацію, її спочатку треба знати. А ми сиділи тут як миші і навіть не уявляли реального масштабу подій. Отже?
— Я пропоную піти на розвідку, — сказала Соломинка.
Ти диви.
Я мовчки підвівся і посунув до стіни, у якій, судячи зі світлих шпаринок, мали бути двері.
— Куди ви?
— На розвідку. Куди ж іще.
— Ви не надто ввічливі. Зачекайте, ми раніше ніде не зустрічалися? Щось мені ваш голос здається…
— Тс-с-с… — я навпомацки знайшов ручку і обережно став відчиняти двері. Ззовні долинав шум.
Ми принишкли біля щілини, що утворилася у проймі. Шум наближався. Спочатку перед нами виник сірий мацак. Він міцно вхопився за гладеньку підлогу і слідом виповзло все тіло великого, завбільшки з мене, спрута. Ми зачаїли подих. Слава Богу, потвора не помітила нас і полізла собі далі, але уявіть наш стан, коли ми побачили джерело шуму та зойків, що лунали безперервно. Ззаду наш інопланетний «друг» тягнув, обплівши мацаками, двох людей, в уніформі, напевно, із тутешнього персоналу. Бідолашні хлопці борсалися, виривалися, але мацаки тримали міцно, немовби приклеєні.
Коли потвора зникла за рогом, ми із Соломинкою перезирнулися. Доведеться бути дуже обережними, бо в такі обійми легко потрапити, а от вирватися — важче.
Переконавшись, що шум достатньо віддалився, ми зробили крок у широкий коридор і почали свою подорож технічними поверхами Палацу Спорту.
Судячи з побаченого, напад було ретельно підготовлено. Не знаю, скільки насправді було цих спрутів, але ми скрізь наштовхувалися на сліди їхнього перебування та відчайдушного опору з боку персоналу. Так, я мав рацію — в касі помилилися з кількістю квитків для цих тварюк.
Вочевидь, останню фразу я пробурмотів уголос, тому що Соломинка спитала:
— Яких квитків?
— Вхідних квитків. Я кажу, вони купляли квитки, значить, можна встановити, скільки їх тут.
— А ви знаєте, скільки продано квитків?
— Ні, але інші знають.
Мобільний зв’язок було подавлено примусово, так завжди роблять на виставах, аби не заважали артистам. Телефони місцевого зв’язку працювали, але при спробі вийти в місто одразу давали відбій. Значить, терористи захопили весь палац. Так я і сказав, кинувши чергову трубку.
— Чому ви так вирішили? — Соломинка акуратно повісила її на місце. Українські жінки страждають на манію прибирання, це доведено психологами.
— Я так вирішив тому, що коли плануєш обмежитися залою, немає рації вимикати телефони. Логічно?
— Логічно.
Ми побували в багатьох приміщеннях і скрізь знаходили одне й те саме — безлад, розкидані меблі та мовчазні телефони. Сюди, на технічний поверх, не долинало згори жодного звуку. А від цього картина спустошення ставала ще зловіснішою. Одного разу ми ледь не вскочили в халепу — коридором, повз двері, які ми уже збиралися прочинити, плазував спрут. Він був без полонених, тому просувався беззвучно. Довелося потроїти і без того подвоєну пильність.
— Усе. Розвідку закінчено, — проголосив я, виходячи з чергового кабінету.
— Чому? — поцікавилася Солоха.
— Мені все зрозуміло. Палац повністю заблоковано, людей тримають в залі під контролем. Треба шукати вихід назовні.
Я сам собі сподобався цієї миті — настільки авторитетно та спокійно прозвучали висновки.
— А що вони хочуть?
— Це нам розкажуть ззовні, якщо виберемось. Давай знайдемо кухню.
— Кухню?
Це ази. Найкращий спосіб проникнення до споруди — вентиляційний канал. А де найбільші вентиляційні канали? Зрозуміло, в кухні.
— У Палаці є ресторан. А значить, є і кухня.
— Навіщо нам кухня?
— Побачиш.
Пильнуючи в чотири ока, ми знайшли-таки кухню без зайвих пригод. Солоха чудово орієнтувалася за запахами, принаймні кухонними, і врешті ми відчинили ті двері, що треба.
— Тю-тю.
Тут, судячи зі всього, відбулася справжня битва. Кухарям не першина мати справу із восьминогами, крім того, вони завжди озброєні велетенськими ножами, — отже, картина перед нами вимальовувалася грандіозна. Підлога була вщент залита борщем, скрізь валялися тарілки, каструлі та інший кухонний реманент. На плиті догоряв якийсь соус, — власне, за його запахом ми й зорієнтувалися. Хлопці не здалися без бою, принаймні про це свідчив велетенський обрубок мацака, який тепер уважно розглядала Соломинка.
— Дивіться.
Внутрішня поверхня втраченої терористом кінцівки була вкрита маленькими, навіть тендітними присосками. От в них, власне, і крилася справжня сила спрутів. Ці присоски намертво чіплялися за підлогу чи за людину — навіть і не пробуй відірвати. Тисячі маленьких присосок. Елементарні закони фізики.
— З таких обіймів не викрутишся.
Я почухав потилицю.
Соломинка стояла переді мною і тримала в руках обрубок нашого ворога. Можна було замилуватися нею в цю хвилину. Очіпок збився на бік і майже не стримував розкішного темного волосся. Викот запилюженої сорочки злегка надірвався і тепер відкривав трошечки більше, ніж раніше. Перемазане у сажу та білила обличчя набуло трохи дитячого виразу. У цей момент я відчув себе готовим пообрубувати геть усі мацаки на світі!
Але до справи. Перш за все я знайшов холодну плиту, бо на гарячій не дуже пострибаєш. Так, каструлі, миски — все геть, аби зручніше було дістатися до вентиляції. Відсунув банку зі смальцем. Нюхнув. Смалець був уже готовий до подачі — заправлений зеленню та часником, саме те, що треба. Я озирнувся навкруги, підійшов до полиці з хлібом та відламав собі добрячу скоринку. Війна війною, а обід за розкладом, та й, врешті-решт, ефективність праці ситої людини більша, чим голодної. Смалець ліг зверху густим шаром, я облизав ложку.
— Хочеш хліба?
— Чого? — дівчина відкинула мацак і підійшла до мене. Я зробив бутерброд і їй. Деякий час ми просто стояли і їли, немовби збираючись із останніми силами перед боєм. Та воно, в принципі, так і було.
Я закинув у рота останній шматочок, витер об штани жирні руки, аби краще хапатися за трубу…
— Стоп!
Від мого вигуку Соломинка здригнулася.
— Що з вами?
Витер жирні руки… Господи! Я уже побіг геть, підхопив з підлоги ворожий мацак та провів по ньому пальцями. Так і є! Наступної миті повернувся до столу, запхав до банки зі смальцем долоню, а тоді знову торкнувся присосок. Ура!!!