— То ти, виходить, Христя?
— Виходить. Мене баба так і кличе.
— Христю, — запропонував я, — а гайда купатися!
— Гайда, — погодилася вона. — Тільки відвернися, я купальника одягну.
— А чи варто? — я зробив просте обличчя. — Все, що треба, я вже бачив.
Вона зашарілася:
— Навіть більше, ніж треба. Відвертайся, кажу!
Довелося слухатись.
Потім ми купалися, і я спробував трошки помацати свою нову знайому. Вона не пручалася, але й до рук особливо не давалася. Христя знала свою справу. Я заводився все більше і більше.
— Підемо ввечері гуляти?
— А зараз що, ранок?
Так я нічого й не домігся.
— Де ми зустрінемось? — спитав я на прощання, коли довів дівчину до її хати.
Вона підморгнула мені:
— На пляжі. Тільки тепер я буду вартувати, — і засміялася.
Додому я повернувся задоволений і стомлений. Баба Муня вже чекала з вечерею на столі. З каструлі запаморочливо пахла юшка.
— Ну як, котику, погуляв?
У баби Муниної юшки головною частиною був льок. Для тих, хто не знає, пояснюю. Льок — це така дуже-дуже солона та гостра підливка з помідорів, що її додають до юшки кожен на свій смак. У мене смак добрий, льоку я ллю багато.
— Натомився, Вітюнчику?
Ой, натомився. Але тепер в мене були шанси приємно відпочити останній тиждень. Я балакав з бабою Мунею за батька, за матір доти, доки зійшли на небі зорі, а тоді пішов у ліжко. На стіні над подушками мене чекав вовк. Так само пильно дивлячись на село під ногами, він стояв на білому снігу і дихав. Цей горбатий художник, певно, знав свою справу. Може, й учився десь, бо де це бачено, щоб хлопець у селі сам малював олійними фарбами. Та ще й так малював. Принаймні картина звертала на себе увагу, вона чимось відрізнялася від усього, що я досі бачив.
Цікаво, а що зараз робить моя нова знайома?…
— Вітюнчику! Рибчику! Вставай.
Я розплющив очі. Ранок зазирав до кімнати, а коло ліжка стояла баба Муня.
— Сніданок на столі.
Я солодко потягнувся всіма м’язами.
— Доброго ранку!
— Доброго ранку, сонечко. Ну, що тобі наснилося на новому місці?
— Вовк, — сказав я і подивився на стіну над собою.
— Який вовк?
— Та отакий. Точно такий.
— Ну то нічого. Аби не собака. І аби не кусався.
Поснідав я зі смаком. На сніданок були вареники, баба їх з самого ранку наліпила.
— На пляж? — спитала баба Муня і додала: — Дивися, щоб не перегрівся, бо у Стефки Кривої синок перегрівся, до больниці поклали.
Настрій був чудовий. Щоправда, я трохи заспав, і коли дістався пляжу, сонце вже припікало по-справжньому. Христина вже була на місці. Вона і справді вартувала, тому, побачивши мене здалека, перевернулась долілиць і накрилася рушником.
— Привіт! — я присів поруч.
— Вітаю.
— Як ся маєш?
Вона посміхнулась:
— Файно.
— Гайда купатись!
— Зачекай, зараз купальника одягну.
Я знову стояв, відвернувшись, і чекав, доки вона впорається зі своїми бретелями.
— Не набридло? — спитав я.
— Що? — не зрозуміла Христина.
— Купальник.
— Пхе, — вона посміхнулася. — Та я його за місяць, вважай, другий раз одягаю.
І дійсно, засмага на дівочому тілі підтверджувала це.
Ми купалися до нестями. Я залицявся на повну котушку, весь час тиснувся до нової знайомої, чіплявся за бретелі, але вона трималася міцно. Єдине, на що врешті згодилась, — це зняти ліфчика, бо я весь час твердив, що в Європі їх уже давно не носять. На світ Божий вискочили засмаглі, задерикуваті дівочі перса. Христина трохи зашарілася.
— Отак краще, — я клацнув язиком, оцінюючи побачене. Від її рухів перса ледь тремтіли і дражнили мене цим своїм тремтінням.
Але більш ні на що її розкрутити не вдалося. Стояла ну просто як скеля.
— Давай після обіду на лиман! — запропонував я, коли ми, вдягнувшись уже, повертались до села. Христина погодилась.
Після обіду ми гуляли біля лиману. Ніде не зупиняючись, не лягаючи на пісок, ми йшли берегом — то заходячи у воду, то купаючись, то обсихаючи під гарячим ще сонцем, то ганяючи одне за одним так, що бризки летіли на всі боки і з кущів визирали сполохані сонні корови. Христина знову дражнила мене своїм розкішним тілом, але до рук не давалася.
— Диви на той берег! — казала вона мені. — Там місто. А ти туди допливеш?
— А як же! — хвалився я, хоча куди там — чотири кілометри, я стільки ніколи не плавав. Проте якби знаття, що за це буде винагорода…
— А там, — вказував я пальцем, — живуть мої батько з матір’ю.
— А мої у Свердловську. Мати вийшла заміж, і я сюди тільки до бабуні їжджу.
— Підем увечері гуляти? — спитав я.
— А я тобі ще не набридла? — вона хитро посміхалася.
— Гайда! — сказав я. — Я тобі такі місця покажу!
Вона наче якийсь час вагалася, а потім покрутила головою:
— Ні, я ввечері не можу.
— Чому? — не зрозумів я. — Гайда!
— Ні, — вона стояла на своєму. І я зрозумів, що це останнє слово.
Тьху ти.
Ми розлучилися, коли сонце своїм краєм торкалося води. Вдома на мене чекала баба Муня із смачною вечерею.
— Нагулявся, котику?
Нагулявся. Я повечеряв, наївшись від пуза, але так і не знищивши всього, що стояло на столі.
— Щось ти зовсім погано став їсти, — похитала головою баба.
Я тільки хихотнув у відповідь, бо сміятися сили не мав — шлунок був повен смаженої риби, ковбаси, фаршированого перцю, помідорів, огірків та торішнього вина, що я ним потрошку запивав вечерю. Так, з набитим пузом, я пішов відлежуватись під вовка, і вовк зустрів мене тим самим холодним вогником в очах. Він дивився на село — ні, не видивлявся там щось, а просто дивився, вивчав, а може, спостерігав. Мені здалося навіть, що він дивиться трохи зверхньо, і не тільки тому, що стоїть вище, а ще й тому, що розуміє значно більше, ніж ті, за освітленими вікнами.
Я підморгнув вовкові і вклався з книжкою. Книжка виявилась нецікавою, але я більше був зайнятий перетравлюванням вечері, тому від цього не страждав.
— Вітюнчику! — до кімнати увійшла баба Муня. — Все лежиш, ясеню? А то б пішов, сьогодні у клубі танці.
Танці? Цікаво. Я ж зовсім забув про танці. Дійсно, тут же є клуб. От куди треба було запрошувати Христину, а я… Тю на мене. Треба було її запросити на танці, і вона б погодилась. У мені знову прокинувся ентузіазм. А що коли зараз піти її запросити, га? Дівчата рідко коли відмовляються потанцювати. Я підхопився і став одягати сорочку.
Цвіркуни на вулиці торохкотіли, як заведені. Сяяв місяць, а з моря віяло свіжим духом. Хата Христининої баби зустріла мене пітьмою та повною мовчанкою. Дарма я кричав та стукав, тільки собаку налякав. Певно, сплять, вирішив я і почалапав до клубу, слушно розміркувавши, що все одно треба розвідати, як там і що. А може, й щось інше відломиться, всяке буває. Я орієнтувався за звуком — у степу чутно далеко, та й апаратура в клубі була неслабка. Може, не дуже якісна, але її низькочастотне «бум-ца» було чути по всьому узбережжю. Чомусь знову згадався вовк на картині. Цікаво, а чому той горбатий намалював його коло лісу? Тут, здається, лісу далеко немає, та й урвищ… Може, він щось таке бачив колись?
Клуб містився у старезному величезному будинку. Що тут було колись — один Бог святий знає. Але зараз звідси гриміло та блимало різними кольорами.
Я зайшов у великі двері, приєднуючись до складного ритму сільської гулянки. І не встиг дійти до середини зали, як побачив її. Христина танцювала з міцним парубком, обійнявшись і схиливши голівку на плече. Я зупинився. Отак-так. Так от чому вона відмовлялася від зустрічей!
Хлопець був чорнявий, підстрижений за модою сторічної давності — спереду дуже коротко, ззаду — довгі пасма. Ну, звісно, мода ця сюди щойно дійшла. Мені той кавалер не здався приязним. Звичайний бик. І що вона в ньому знайшла? У мене всередині потрошку закипало. Тобто вона погребувала мною заради… І вдягнений він… ну що ти візьмеш з колгоспу? Е ні, так не піде.