— Виходьмо з підземелля нагору, — я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у на товпі до ескалатора. Вона йшла мовчки, очевидь, тепер цілком покладаючись на мене. Що ж, треба визнати, що й від недогризків буває користь у певному розумінні. Вихід був далеко і, як годиться, з трьох стрічок ескалатора працювали дві. Як же звідси до машини дістатися, га? Доведеться пішки. Моя квіточка трималася за мене, а я говорив — здається, дурниці, та й що говорять у подібних випадках.
— Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, — запах посилювався.
І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:
— Горимо!!
— Га?! Що?! — люди на мить завмерли.
Я озирнувся.
— Ого!
З тунелю, здавалося, просто від стін, валував справжній білий дим, він клубочився попід стелею і просувався, збільшуючись, уперед, просто до нас. І ось тут уже всі закричали, наче їх прострелили однією кулею:
— Рятуйте! Пробі! Каравул! Мамонько! — здається, не було таких слів, щоб їх не згадали зараз. Люди, наче божевільні, кинулися вперед, до ескалатора, а звідти вже лунав ще дужчий лемент. За мить на станції не лишилося жодної нормальної людини, всі показилися, всі лізли одне на одного, лаючись і штовхаючись, рятуючи кожен себе.
— Руки-руки!
— А… мать… мать…
Одна стрічка ескалатора, що працювала на вихід, вмить заповнилася людьми, по нерухомій затупотіли чоботи, вже хтось дерся по гладких панелях, чіпляючись за ліхтарі, а дим все розростався, захоплюючи відстаючих зненацька. Очі сльозилися, горло хрипіло. Бліда розкуйовджена ескалаторниця намагалася пробитися до будки, щоб перемкнути всі стрічки на вихід, але марно — де там їй проти юрби. Люди, відчуваючи, що не встигнуть, шаленіли.
Нас з Оксаною в першу мить потягло разом з усіма і притисло до переляканих спин, але за хвилину я отямився від розпачу.
— Стій! — загорлав я так, щоби в суцільному лементі дівчина мене почула. — Тримайся за мене!
Я зразу оцінив, що ескалаторів нам не дістатись, і тому змінив напрямок.
— А, туди тебе звідти! — включив усі свої фізичні й мовні сили. Головне зараз було — вирватись з юрми. — Тримайся! — гукав я через плече Оксані, пробиваючись проти течії і приймаючи на себе стусани та матюки. Не знаю, чи довго це було, мені тоді здалося, що годину, але врешті юрба виплюнула нас до металевої огорожі. Я озирнувся.
Дим наздоганяв, він був швидший за ескалатори, іншого виходу не було, і я наважився.
— Давай сюди! — тягнучи дівчину за руку, я пірнув під огорожу. Почувся тріск — здається, Оксана порвала сукню, але дивитися часу не було. Ми стояли понад колією, що йшла далі в тунель, геть від диму.
— Стрибнеш? — спитав я дівчину, глянувши в очі. На обличчі її не було написано нічого, крім безпорадності.
— А! — і я, вхопивши супутницю під пахви, обережно опустив з платформи в яму на блискучі рейки.
— Зачекай! — і сам стрибнув слідом. Бетон жорстко прийняв мене — відвик я останнім часом від таких справ.
— За мною.
Ми пірнули в чорну пащу тунелю.
Це, мабуть, і справді була єдина змога, бо тільки звідси, з печери, ми почули, який насправді жах коїться на станції. Галас там уже злився в одну довгу ноту, так що розрізнити окремі голоси було неможливо. Люди рятувалися, давлячи всіх навкруги.
— Швидше!
У нас була перевага, ми не залежали від ескалаторів, а тільки від прудкості власних ніг.
Перші кроки ми пробігли бетонною заглибиною, яка невідомо нащо перерізувала шпали посередині, але скоро лафа скінчилася, і Оксана стала помітно відставати, чіпляючись високими підборами за все підряд. Я схопив дівчину за руку і потягнув за собою.
— Швидше! Швидше!
Вона тільки мовчки сопіла, намагаючись втриматися за мною. Навкруги було поночі, тільки ліхтарі на брудних залізних конструкціях вихоплювали з пітьми сірі кола. Я стрибав через шпали і думав, що тунельний протяг віє нам назустріч, а це означає, що дим… На розі стіни раптом дрібно затремтіли, і тут я зрозумів, що це означає насправді.
Попереду блимнули яскраві вогники. Я озирнувся. Шлях ліворуч нам перетинала величезна, вся в кабелях стіна, а праворуч тяглася на невисоких залізних гачках шина. Мені колись казали, скільки там вольтів, та згадувать не було часу. І я вирішив не ризикувати. Попереду ревонуло, очі нам засліпили два яскраві прожектори.
— Лягай! — я сіпнув свою супутницю за рукав донизу і сам впав поруч, притискуючи її до землі. Бо’зна, що там в цих поїздів під пузом. Наступної миті у тунелі зробився невеличкий землетрус із цунамі та кінцем світу. Поїзд налетів на нас, верещачи та галасуючи, і ми з Оксаною вмить перетворилися на рейки, шпали та таке інше — це по нас грюкотіла багатотонна машина, стукали несамовиті колеса: так-так, так-так. Я під поїздами колись лежав, але й мені стало моторошно тут, у підземеллі, а дівчина… Я тільки бачив білу сукню поруч, таку ніжну й недоторкану серед суцільного бруду, і відчував під рукою дівочу спину — чи диха ж вона там?
Залізний вихор пролетів над нами, лишивши оте своє «так-так, так-так», здається, в самих печінках. Я підвів голову й машинально витер щоку. Дівчина поруч не рухалась.
— Оксано! — покликав я і сам не почув власного голосу. — Оксаночко!
Дівчина обережно розплющила очі.
— Оксаночко, треба далі, розумієш?
Боже, та що вона зараз може розуміти?!
Але дівчина кивнула і стала обережно підводитись.
— Давай-давай, — підганяв я, і вона не стала навіть обтрушувати сукню.
Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння — і там, і там. Пацюки.
Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро — де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.
— Андрію!
— Що?
— Туфлі!
Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:
— Та зніми ти їх геть! — і ледве стримався, щоб не вилаятись.
Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.
— Давай сюди! — я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі. — Та-а-ак!
Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.
— Ну їх до дідька, га?
І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.
— Такі не жалко, — сказав я. — Оп-ля, і все…
І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти.
Га-га-га-га-гах.
— Чорт!
Не щастить — так не щастить.
Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.
— Ну ще трошки, ще трошки… — умовляв я.
Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.
— Слава Богу!
Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.
— Ну давай, ну давай…
Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.
— Приїхали, — сказав я, вистрибуючи нагору, — тут наче нічого не горить.
Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, усе одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів — ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.
— Диви! Диви!
— Ого!
Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.