— Де це вони так?
— Панки, чи що?
Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.
— Давай, давай, — ми по-діловому проскочили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.
Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї «Вольви» ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.
— Оксаночко, — сказав я задумливо, — здається, я вам винен туфлі.
Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.
— За мною! — скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички — так, тут, здається, справді колись була пивниця.
За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.
— Слушай, дарагой! — чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були. — Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?
Обличчя продавця заграло всіма відтінками — від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.
— Савсем? — перепитав він.
— Савсем, — погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.
Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття — сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.
— Вибирай! — вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.
Оксана несміливо озирнулася на мене. Зараз я розумів її. І сам колись стояв перед прилавком, не вірячи. А тому лагідно посміхнувся і кивнув головою — мовляв, давай. Оксана ще раз глянула на ганчір’я, потім на продавця, знов на мене, і обережно торкнулася рукою тканини.
— Дарагой! — сказав я, кладучи всі гроші на прилавок. — Візьмеш скільки треба. А зараз покажи мені, де у тебе можна помитись і почиститись.
За п’ятнадцять хвилин, коли я повернувся, привівши себе до ладу, Оксана вже вибрала собі одяг і ще за десять хвилин вийшла до нас одягнена і вмита. Продавець у захваті почав цокати язиком. Я посміхнувся. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша дівчина: у джинсах, легкій кофтині, розшитій бісером, у босоніжках на невисокому підборі, струнка, вродлива — хто й скаже, що вона з села. Тільки очі — трохи розгублені і запитальні.
Я посміхнувся й показав великого пальця. Дівчина засяяла і пройшла на середину кімнати, даючи змогу роздивитися себе як слід.
— Клас, — сказав я. — Панна виглядає бездоганно.
— Вай-вай! — підтвердив хлопець із-за прилавка.
Оксана ще раз оглянула себе у невелике люстро на стіні і лишилася задоволена.
До речі, зауважив я про себе. Вона перевдягалася всього десять хвилин, тоді як жодна з моїх знайомих не вкладалася в півгодини. Не кажучи вже про вибір одягу.
— Та-ак, — підсумував я. Тут нам більш не було чого робити. — Спасибі вашій хаті, а нам вже час, — потім, не перелічуючи, зібрав з прилавка решту і засунув до кишені.
Ми вийшли на вулицю і попростували під деревами, милуючись чудовим липневим вечором. Настрій кардинально змінився. Можна було починати побачення спочатку. Моя супутниця вже зовсім оговталась від пригоди в метро — от що робить з жінкою новий одяг. Тепер вона спокійно спиралася на мою руку і граційно переставляла ноги у нових-таки босоніжках.
— Оксаночко, — сказав я. — А давайте знайомитись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.
Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:
— Та чого там.
— Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?
— У педінституті, — вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, — якщо вступлю, звичайно.
— Вступите, — запевнив я, — а звідки приїхали?
— З села, — вона й справді зніяковіла.
— Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?
— З Куцуруба.
— Що то воно? — я здивувався. — Ніколи не чув.
— А це біля Очакова, знаєте, «Врємьон Очаковських і покорення Крима». Знаєте?
— А-а! — я і справді щось таке чув.
— Ну, це на морі.
— Ага! — ну і занесло ж її!
— А чого сюди, до нас?
— Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.
— А мати? — дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.
— Куцурубська.
— Куцю що? — засміявся я.
— Куцурубська, — посміхнулася у відповідь дівчина. — У нас колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло — Куцуруб.
— Цікаво.
Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Центральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.
— Може, морозива?
— Можна, — погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.
Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента — побачення в метро, тепер от морозиво.
У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.
— За знайомство! — виголосив я.
Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:
— Спасибі вам.
— За що?
— Що ви мене врятували, я б без вас…
— Ви б без мене туди не поїхали, — зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.
Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. «Нічого, — подумав я, — хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шампанського…» А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав головою.
— А ви де працюєте?
Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.
— Я? У фірмі «Екстрасенс».
— О! — дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують. — То ви екстрасенс?
— Трошки, — відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займаюсь насправді, та й скажи «охоронець» — зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком або сторож на баштані. Шеф на нас каже «душеприкажчик», але мені здається, це трохи не теє.
— А ви що, лікуєте?
— Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, — мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма «Екстрасенс», експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.
Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.
— Ой, як цікаво! — вела далі моя дівчина. — А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.
— Допомогло?
— Ні, — розвела руками вона.
— Халтурник він, а не екстрасенс, — сказав я. — В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них.
- І ви теж такий?
— Ну, я… — я посміхнувся, — я ж кажу, що з іншої організації, але без мене вони б…
— Допомагаєте?
— Дуже, — щиро зізнався я. — Дуже допомагаю.