— А чого ви так дивитесь? — вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.
Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках — бики.
— Ой, — весело посміхнулась Оксана. — Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.
— Чого вона регоче? — голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.
— Мабуть, потанцювати хоче, — припустив другий, підводячись.
Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.
— Гей, дівко! — горлав він дорогою. — Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!
Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився, і повітря заколивалося від перегару.
— Давай, дівко!
Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.
Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.
— Ти шо, пагнал?
Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись:
- І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?
Але моя ґречність пройшла мимо їхньої свідомості.
— Ти шо, пагнал?
І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.
— Каравул!
— Вбивають! — загорлав хтось поруч.
Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.
— Гайда звідси!
Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.
— Повбиваю! — страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів.
«Нічого, — подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. — Ще колись зустрінемось». Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте — дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.
— Не бійсь, — заспокоїв я. — Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють.
І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.
— Не щастить нам сьогодні, — сказав я. — А все тому, що незвичним районом ходимо.
Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…
— А куди ми, власне, поспішаємо? — я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.
Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. «Чорта я з нею панькаюся?» — промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх — а чи може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.
— А ви самі з міста? — спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.
— Ну як вам сказати, так і ні — трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, — я посміхнувся власному жартові.
— Як це? — не зрозуміла дівчина.
— Комерційна таємниця, — сказав я.
— А куди ви мене ведете?
— Поки що прямо.
— А потім? Теж комерційна таємниця?
— Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.
Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у «Кришталь», але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани — у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра — Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку за їхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…
Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче підстрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.
— Та-а-ак, — я загарчав.
Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.
— Перепрошую, — сказав я, відпускаючи її руки. — Я вас лишу на хвилинку.
З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.
— Тобі дороги не вистачає? — спитав я, наблизившись.
Він винувато розвів руками:
— Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…
— Це твоє діло, — сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому…
— Дуже побився?
— Та я що, підрихтуюсь… — водій знову замахав руками. — Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га?
«Ні, треба було б йому і справді морду набити», — знову подумав я, але тільки сказав:
— Та встигли ж.
— А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…
Більше тут не було чого робити. «Крутю»…
Я мовчки повернувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.
— Ходімо.
— А що там? — вона дивилась запитально.
— Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.
— А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.
— Та, — я тільки махнув рукою.
Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності — будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.
— Ви ду-ужий, — вела далі Оксана, — ви, мабуть, каратист?
Але я не люблю вихвалятися перед жінками — хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.
— Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?
— Ні.
Я розповів, вона засміялась.
Попереду з’явилася Центральна площа.
Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати — а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.
— Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.
Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто на мою.
Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було завидки, та й собаці. Оксаночка скосила очі та міцніше вхопилася за мене.
— Не бійтеся, — сказав я. — Собаки в нас виховані, особливо великі… Так от, уявляєте, він поголився, і голову поголив, тільки чуприну лишив, як у козаків. Кришнаїт тепер.