— Заспокойся, мала, нічого страшного не відбувається, — мені майже вдається привітний і ледь поблажливий тон. — Просто місцеві неприємності: шеф захворів і його заступник дуже знервований, тобто переймається сильно долею фірми. Ну, а в твого Олега нелегкий характер. Сама, певно, знаєш?! Ні, щоб змовчати: бо мовчання, мала, — то золото. Так права почав качати. Ну і вирішили трохи попустити. — Ледь помітний кивок у відповідь. — Зараз зможете йти куди схочете, вони тільки кількома словами перекинуться, і я вас до машини проведу. Додому вернешся — думати забудеш про неприємності. Брат, певно, хвилюється? Можеш зателефонувати йому звідси.
В світло-карих очах спалахують насмішкуваті, надто дорослі вогники: «Ага, зараз, аби розумна техніка запам’ятала номер братчика. Ще його не вистачало вплутати у цю дурнувату історію»!
— Не вийде, — зітхає із «щирим» жалем. — Він святкує у своєї дівчини. А там телефон ще позавчора розбили, коли ялинку прикрашали.
Ги, цікаво було б дізнатися більше про таке своєрідне прикрашання ялинки. Але подробиці мені так і не повідомили. На порозі з’являється Олег. Куртка застебнута, волосся причесане. Вираз обличчя… Наче нормальний, якщо згадати, яку «розмову» довелося витримати.
— Перепрошую, Василю. Я її можу забрати? Дівчина і так засинала в машині. Коли доведеться на руках тягнути до автівки, то сусіди, очевидно, отримають масу задоволення.
— Не парся, сусідам не до нас: або сплять давно, або досі святкують. Ти зараз куди, до старої… квартири? — на мить затинаюсь, тож ще більше серджусь через свої сентименти.
— А куди ще? — Олег морщиться. Зараз він не грає. — Добре, що вона зараз порожня, квартиранти подались за кордон на заробітки, а нових нашукати не встиг. Типу таланить, і в усьому, схоже, відразу! Значить так, Василю! Щойно зрозумів таке! Коли шеф видужає: то або Федорович, або я. Обом нам затісно.
— Ну-ну, не гарячкуй! Там подивимося, коли відпочинеш, — говорю майже нормально, не стараюся загострити його увагу ані на Федоровичу, ані на тій клятій квартирі.
— Що? — Олег трохи сердито відмахується. — Відпочинеш? Там?
Мала здивовано зводить брови: «Що то за квартира така?», — і покрадьки тре очі. Ще й справді засне. Вожкайся тоді… Схоже, про стару квартиру вона нічого не знає.
— Проведу вас про всяк випадок до машини. А то талан у тебе, Олеже, і справді винятковий, — намагаюся не зустрічатися з ним очима. Морозить. «А ще кажуть, що світлоокі не зурочливі?» — собі під ніс бурмоче малолітнє диво, тугіше накручуючи на шиї шалик. Дивно, лише зараз зметикував, що у мене такий же сіруватий відтінок очей, що й у цього Олега.
Руслана
Не схоже зовсім, що Василеві подобається Олег. Але, очевидно, альтернатива у вигляді Сергія Федоровича влаштовує його ще менше. Коли ж хлопці побачили номери джипу, що демонстративно загородив проїзд мерсу Олега, то, не змовляючись, вирішили відкласти міжсобойчики на потім.
— Ну, і що тут скажеш? — Василь кидає швидкий погляд на двері, з яких ми щойно вийшли. Мабуть, міркує, чи не гукнути допомогу.
— Із цензурного? — ввічливо уточнює Олег. — Руслано, йди погрійся у холі, ми тут зараз з одним дурнем кількома фразами перекинемося. Потім поїдемо, е-е-е… додому.
Ота крихітна заминка перед останнім словом не відповідає образу крутого мена. Однак, знаю, коли зачну сперечатися, то тільки погіршу справу. Покірно киваю. Роблю крок назад… Здається, трохи перестаралася: нога ковзнула по-справжньому і я ледве не врізалася в стіну. Та Олег встиг-таки підхопити під руку. В очах Василя неважко прочитати насмішку: а твій брат знає, мала, що його друг ставиться до тебе вже як до дорослої? Це добре. Гірше було б, якби він зацікавився іншим. Скажімо, досить дивними складками на моєму пальті, хай воно і широке, та все ж… Чи тим, що Олег виявляє надто непогану реакцію як на хлопця, що наче більше часу приділяє документам та компу, ніж фізичним вправам.
А далі всім стає не до роздумів: дверцята джипу різко відчиняються. Я згадувала, що Олег інколи видається справжнісіньким піжоном? Так-от, саме «видається». Біля машини зараз красується його ровесник, ну, може, на кілька років старший, який стовідсотково є найчистокровнішим піжоном. Далі нікуди. І справа не в одязі екстра-класу. Олег он теж не у стоці вбирається. Справа в манерах. Он, стоїть, позує на фоні позашляховика. Милується сам собою. Посміхається так зухвало, що у мене кулаки починають свербіти. Однією рукою чіпко тримається за дверцята автівки, бо із рівновагою у нього зараз не дуже. Ну-ну, що там п’ють справжні чоловіки? А піжони? Абсент? Текілу? Ще якусь іншу модну гидоту?